Надрукувати
Категорія: Орбіта краєзнавця
Перегляди: 4336

не вважалися дійсними без весілля.

Сьогодні складно встановити, якою поширеною була практика невінчаних шлюбів на Волині у давні часи, але судячи з тих документів, які збереглися, можна стверджувати, що легітимності подружжю надавало лише весілля, і не тільки для шляхти. Без нього навіть попередньо повінчані пари не могли розпочинати спільного життя.

Та якщо чоловік і жінка могли жити досить тривалий час разом, не беручи церковного шлюбу, то для їхніх спільних дітей у майбутньому це могло мати дуже неприємні наслідки. Справа у тому, що за тодішнім  правовими приписами, незаконнонародженою (бенкартом) вважалася навіть дитина, котра народилася від зв’язку, не освяченого церквою, навіть якщо пізніше її батьки взяли шлюб. Мабуть, саме тому в тодішніх судових справах досить часто зустрічаються  такі звинувачення у нешляхетному походженні, як «скурвий син», «нечистого ложа син», «вшетечної матки син». Попри заборону на вживання у суді образливих слів, ці вирази у судових записах, очевидно, були евфемізмами, які замінювали ще безсоромніші, або, як тоді казали, «соромотні»  висловлювання.
Проте чоловік міг визнати дитину своєю, позбавивши її  тим самим у майбутньому від звинувачень у нешляхетному походженні. Однак, згідно зі Статутом Литовським, пізніше він уже не міг від неї відмовитися «з вазни и з гневу» на неї або на дружину, «бо яко вже его раз за дитя свое признавшы, маючы его при собе в дому своем, терпливостью своею за дитя свое признал; так вже его потом чинити злым не маеть и не можеть, кгды ж доброму ничого злого и непочтивого в дому своем терпети не годитца» (Статут Литовський розд. 3, арт. 25).
Розлучення, записи про які порівняно часто трапляються у судових книгах, сприймалися швидше як розірвання угоди, тому і відбувалися за участю «приятелів», через котрих розв’язувалися майнові проблеми та перед якими кожен із подружжя оголошував іншого вільним від зобов’язань і дозволяв надалі вступати у шлюб.
А ось той шляхтич, котрий поставив під сумнів «чистоту» народження іншого, зобов’язаний був цей факт довести. Якщо ж він не зміг довести, то мав визнати перед судом свою брехню словами, котрі плямували його честь: «Што есмо менил на тебе, жебы ты не был чистого ложа сын, в том на тебе брехал якъ пес» (Статут Литовський розд. 3, арт. 23). Якщо ж він відмовлявся виконати статутну норму, то його тримали в ув’язненні, аж поки він не каявся і публічно не визнавав свою провину. Проте існувала й інша правова норма, за якою наклепник на початку судового процесу міг відмовитися від своїх звинувачень у нешляхетстві чи інших образах, після чого все сказане не мало шкодити доброму імені ображеного й не вимагало від нього доведення неправдивості звинувачення.