Історичних даних про точну дату заснування села Лезневе немає.

Коли і чому село назване саме так — теж невідомо. Можна тільки припустити, що його назва виникла в першій половині XV століття. Саме тоді цією частиною Поділля володіли поляки, а з історії відомо, що вони багатьом селам і містам давали довільні назви, які потім впродовж тривалого часу за ними залишалися.

Щодо назви села Лезнева (сучасний мікрорайон, у північно-східній частині Хмельницького), то вона за більш як півтисячоліття неодноразово змінювалася. Пов’язано це найчастіше з помилками, допущеними при перекладі з української мови на польську та російську. Ось далеко не повний перелік цих змін, які зафіксовані у документах: 1493 року назване як Глезновці, 1522 року — Глезнів, 1550 року — Лезнов, 1797 року — Лєзнєв, 1874-1893 роках — Лєзнєво, у 40-60 роках XX ст. — Лезнів, у 1963 році, при приєднанні села до міста — Лезнево, сучасна назва — Лезневе.
Стосовно самої назви села особливих дискусій не було. Спробуємо згадати про всі відомі версії походження назви села Лезневе.
Перша версія. Старі люди казали, що раніше село розташовувалося в долині річки Буг, де росло багато верб та лоз. Можливо від слова «лоза» і пішла назва села.
Друга версія. Нині покійний вчитель географії місцевої школи Г. А. Мисліборський на уроках розповідав учням, що з невідомих причин, чи то Буг розливаючись весною, завдавав людям багато шкоди, чи після одного з чергових набігів кочовиків, жителі села, залишаючи обжиті місця на березі, почали селитися на пагорбі в лісі. Так поступово село з долини «вилізло» на горбок. Можливо від слова «лізти» і пішла назва Лезнева.
Але ще Ю. Й. Сіцінський 1901 року писав: «За народними переказами, Глезнев колись був розташований значно нижче, на самому березі Бугу, а коли він був розорений і спалений турками чи татарами, то вцілілі мешканці стали селитися трохи вище, в густому лісі, і заснували нове село, зберігши стару його назву». Така інформація дещо суперечить версії щодо походження назви села від слова «лізти».
Третя версія. Відомий краєзнавець С. Єсюнін в статті про мікрорайон Лезнево в жовтні 2006 року написав, що, можливо, назва села Лезнева походить від давньоруського «глезно» — п'ята. Іноді так називали малу земельну ділянку, що віддавалась комусь у володіння.
Четверта версія. В старовину до нашого краю вдиралися печеніги, половці, монголо-татари, а пізніше кримські татари і турки, які жили розбоєм і залишали після себе повне спустошення. Все це зумовило появу між поселеннями сторожових сигнальних постів, які сповіщали про наближення ворога. Помітивши небезпеку, вартові запалювали бочки зі смолою і густий чорний дим попереджав навколишні поселення про небезпеку. Ланцюжок таких маяків від Ружичної, Лезневого, Пархомівців, Трибухівки сягав Меджибіжської фортеці. Можливо, від старослов'янського слова «глазеть», тобто дивитися, виникла і назва села Глезнів, саме так воно раніше називалося. Ця версія взята з книги Б. А. Стрілецького «Ружичнянський характер».
П'ята версія. Цікаву гіпотезу виникнення назви села запропонувала член Всеукраїнської спілки краєзнавців Л. Сердунич. Провівши власне дослідження, вона дійшла висновку, що назва села могла утворитися від поняття «лезні люди», тобто ізгої, так їх називали в литовсько-руську добу. Проте це слово знайдене лише в одному друкованому джерелі — «Енциклопедії українознавства». У княжу добу ізгоями вважалася «категорія неповноправних людей, що розірвали зв'язки зі своїм тогочасним суспільним сере- довищем і занепали соціально та матеріально». За статутом Всеволода Київського (XII ст.) ізгоями ставали: попович, який не навчився грамоти; холоп, що викупився на волю і не мав засобів для життя; збанкрутілий купець; князь, що не мав права на спадщину. Цікаво й те, що ізгої – то вільні люди, але під опікою церкви. Найбільше ізгоїв було з-поміж тих, хто виходив із холопства та осідав на чужих землях. Згодом вони ставали залежними від земле- власника.
Назва «лезні люди» (їх ще називали «льозні», «люзні») збереглася і в польську та литовську добу. Так називали неосілих селян, які перебували поза межами сільської громади. Втративши нерухоме майно і переходячи з місця на місце, вони, таким чином, ухилялися від підданства і покріпачення.
Гарна версія, але вона породжує цілу низку запитань: коли було засноване село Лезневе — в польсько-литовський період чи у княжу добу? Хто з лезніх людей був першопоселенцем? Була це група рівних за станом людей чи одна людина?
Шоста версія. В газеті «Проскурів» від 14. 12. 2001 року свою версію виникнення назви села Лезнева запропонував журналіст В. Бендюг. Зміст її полягає в тому, що в першій половині XVI століття в польських документах село мало назву Lessnow. Згодом в інших документах його згадано під назвою Lesniow albo Нlesnow. Ці перші офіційні назви дають підставу стверджувати, що назва села походить від характеру місцевості: лісове село (хутір, виселок). Пізніше її було спотворено, і в кінці XIX — на початку XX сторіччя село мало вже назву Глезнев, а ще пізніше одержало офіційну назву російською мовою – Лєзнєво. Українською мовою його слід іменувати Лезневе.
Сьома версія. У Польщі в області Ясна Гора є місто Заркі, передмістя якого носить назву Лезньов (Lesniow). Перша згадка про цей населений пункт відноситься до 1325 року. Лезньов став відомим завдяки Храму Богоматері, покровительки сім'ї, де зберігається знаменита чудотворна статуя Богоматері Лезньовської. Вважається, що це місце є особливим для молитви і зустрічі з Божою Матір'ю, а тому Лезньов є важливим центром поломництва.
Беручи до уваги, що назва Lesniowа і Лезнева при написанні польською мовою ідентичні, а в датах їх виникнення відсутні суперечності, можна припустити, що на початку XV століття, коли почав зменшуватися вплив Литви на українські землі, а Польща навпаки активізувала колонізацію Поділля, один із представників польської шляхти, виходець з польського Lesniowа, надав поселенню на березі річки Буг назву рідного села, яке залишилося на його батьківщині. Подібні випадки мали місце при колонізації нових земель європейцями.
Кожна з цих версій має право на існування. Разом з тим, достовірність їх потребує суттєвих додаткових доказів і головним чином не з переказів та народних легенд, а в першу чергу з надійних письмових джерел.