Заслужений майстер спорту, хмельничанин Сергій Нагорний – олімпійський чемпіон 1976 року з веслування на байдарці, знаний у нашому краї.
Протягом п’яти років регулярних занять веслуванням талановитий та наполегливий юнак під опікою першого тренера Віталія Яремчука, а потім іншого місцевого фахівця Бориса Барміна, зріс від початківця до зрілого спортсмена. Влітку 1975-го здобув звання чемпіона Радянського Союзу серед юніорів на байдарці-одиночці і був зарахований до збірної країни, де значно збільшились навантаження.
Наприкінці передолімпійського збору в Цахкадзорі в лютому 1976 р. Сергія Нагорного посадили в один човен із Володимиром Романовським, 1957 року народження, з білоруського міста Слонім. Минув місяць, і на міжнародних змаганнях у Болгарії вони вже були другими, поступившись лише Воробйову і Астапковичу.
Після того, як Нагорний і Романишин перемогли на дистанції 500 м у змаганнях пам’яті Юлії Рябчинської, показавши час, аналогічний результатові тодішніх чемпіонів світу, постало питання: «Котрий із екіпажів виборюватиме честь Радянського Союзу на XXI Олімпійських іграх?».
Чемпіонат СРСР не дав відповіді на запитання, що стояло перед тренерами, бо Нагорний і Романовський були першими на дистанції 500 м і п’ятими – на 1000 м, а Воробйов та Астапкович – навпаки.
Ноттінгемська регата в Англії, де виступили всі найсильніші претенденти на медалі в Монреалі, показали, що Сергій і Володимир, які посіли друге місце в змаганнях на 500 м і восьме – на 1000 м, реально здатні боротися за нагороди найвищого ґатунку на Олімпіаді.
На заключний передолімпійський збір у литовський Тракай хлопці їхали в чудовому настрої. Лише через десять років потому розкрилася таємниця події на озері Гальве. Виявилося, що Сергія Нагорного і Володимира взяли туди лише заради спарингу. Фахівці не розраховували на те, що їхній дует «вистрілить» одразу на двох дистанціях і залишить позаду фаворитів. Верхівку збірної їхні виступи не переконали: на тренерській раді шестеро з десяти проголосували на користь Астапковича-Воробйова. Тренери скривджених хлопців почали «бомбити» телеграмами Москву. Голова спорткомітету СРСР Павлов після розмови з головним динамівцем-генералом Богдановим виніс вердикт: хто виграв, той нехай і їде на Олімпіаду. Проте і ці слова великого начальника не переконали тренерську раду. Спортсменам влаштували ще одну контрольну з умовою: якщо Астапкович і Воробйов виграють хоча б одну дистанцію, то Романовський і Нагорний залишаться за бортом олімпійської збірної.
Хмельницько-слонімському дуету дітись було нікуди: у підсумку на 500-метрівці випередили своїх конкурентів лише на 0,2 секунди. На кілометровій дистанції метрів за 70 до фінішу Микола і Віктор теж не витримали високого темпу. Але пригоди на цьому не закінчились. Не очікуючи підсумків тренерського збору, в Канаду відіслали список складу збірної, в якому прізвища Романовського і Нагорного були відсутні. В Монреалі їм довелося пройти неприємну процедуру, бо їх сприйняли як самозванців. Після тривалих пояснень нашим веслувальникам усе ж видали перепустки в олімпійське селище. Після всіх перипетій спортсменам, як спринтерам, запланували золоту медаль на першій 500-метровій дистанції і «бронзову» – на тисячній.
І ось настав день змагань: 30 липня вранці – півфінал, увечері – фінал на 500 м. Це була коронна дистанція Нагорного і Романовського. Однак вони пройшли її не так, як передбачалося: трохи забарилися на старті, припустилися помилки перед фінішним ривком. Уперед попервах вирвалися човни Іспанії, Румунії та Австралії. Проте на другій половині дистанції вони відстали, і основна боротьба розгорілася між екіпажами СРСР і НДР. Тільки на останніх метрах І. Маттерну та Б. Ольбріхту вдалося вийти вперед і перемогти.
Розцінивши срібні медалі як невдачу, Сергій і Володимир уважно розглянули графік заїзду на 1000 м, який мав відбутися наступного дня. Тоді радянська двійка завоювала золоту медаль.
Рівно через 35 років після цієї події з ініціативи обласного відділення Національного олімпійського комітету України та ветеранів спорту в обласному центрі відбувся агітаційно-пропагандистський захід популяризації олімпійського руху. Було урочисто відкрито міську спортивну Дошку пошани, здійснено пробіг факелоносців естафети олімпійського вогню 1980 року центральною вулицею Хмельницького і на стадіоні «Поділля» перед початком футбольного матчу спортивна громадськість вшанувала Сергія Нагорного та його першого наставника Віталія Яремчука. Вони отримали подяки і подарунки за багаторічний особистий внесок у розвиток олімпійського руху в регіоні від організаторів свята – міського та обласного управлінь молоді та спорту. Кожен бажаючий міг сфотографуватися з олімпійським чемпіоном та іншими уславленими спортсменами і тренерами, котрі прибули на цей урочистий захід.
В останню суботу вересня того ж року під час святкування Дня міста на спорткомплексі «Поділля» Сергій Нагорний першим із спортивних фахівців отримав з рук міського голови посвідчення та відзнаку «Почесний громадянин міста Хмельницького».
Напередодні 60-річчя Сергію Вікторовичу колегією ОДА присвоєно почесну відзнаку Хмельницької облдержадміністрації «За заслуги перед Хмельниччиною», адже він, як член виконкому відділення НОК України в області, керівник комісії олімпійців області та ветеранів спорту міста Хмельницького, протягом тривалого часу бере активну участь у спортивному житті рідного краю.
Чимало привітань отримав Нагорний від фахівців спорту і шанувальників найкращих його людських якостей з різних куточків України, і не лише…
Та найбільше ювіляра вразила увага друзів, які на засіданні відділення НОК України подарували йому футболку з логотипом Олімпіади – 1976, нагадавши про незабутню мить тріумфу 40-річної давнини на американському континенті.
Найвагоміші спортивні здобутки:
Чемпіон (дистанція 1000 м) та срібний призер (дистанція 500 м) у складі екіпажу байдарки-двійки ХХІ Олімпійських ігор (1976 р.);
Учасник (7 місце, дистанція 1000 м) у складі екіпажу байдарки-четвірки ХХІІ Олімпійських ігор 1980 р.;
Чемпіонати світу та Європи: 1979 р. – І місце на дистанції 10000 м у складі екіпажу байдарки-четвірки, 1977 р.
– ІІІ місце на дистанції 1000 м у складі екіпажу байдарки-двійки; 1979 р. – ІІІ місце на дистанції 1000 м у складі екіпажу байдарки-четвірки.
Багаторазовий переможець та призер найпрестижніших міжнародних регат: пам’яті Юлії Рябчинської (СРСР) та тих, що проводилися за кордоном у містах Снагов (Румунія), Солнок (Угорщина), Холстебро (Данія), Костиль Гондольоро (Італія), Ноттінгем (Англія), Бранденбург (Німеччина), Панчерово (Болгарія) та інших;
Чемпіон VIІ Спартакіади народів СРСР (1979 р.);
7-разовий чемпіон Радянського Союзу (1976-1980 рр.);
Срібний призер VI Літньої спартакіади УРСР (1975 р.);
Чемпіон СРСР серед юніорів у байдарці-одиночці на дистанції 500 м (1975 р.);
Чемпіон СРСР серед юнаків на дистанції 1000 м у байдарці-четвірці (1974 р.);
Переможець та срібний призер першості України серед школярів (1973 р.).
Нагороди та відзнаки:
Орден «Дружби народів»;
Заслужений працівник фізичної культури і спорту України;
Почесний громадянин міста Хмельницького;
Почесна грамота Верховної Ради СРСР;
Почесна грамота Верховної Ради УРСР;
Відомча відзнака ЦР ФСТ «Динамо» України «Почесний динамівець»;
Почесна відзнака Хмельницької ОДА «За заслуги перед Хмельниччиною».
Gismeteo 
