Коли поїзд, яким переможець ХХI літніх Олімпійських ігор у канадському Монреалі 1976 року Сергій Нагорний повертався додому, зупинився у Хмельницькому, юнак побачив на пероні оркестр і натовп людей – радісних, усміхнених, з квітами в руках… і зрозумів, що це зустрічають його.
Сергій розгубився. Спочатку подумав, може, проїхати до наступної станції Гречани, там вийти і спокійно дістатися додому… Але ні, так чинити негоже… Це ж неповага до своїх шанувальників. Він швидко опанував себе і, взявши валізу, вийшов із вагона, щоб ступити на перон своєї слави, від якої йому попервах хотілося заховатись.
– Чому?
– Не люблю такої посиленої уваги до моєї скромної персони. А тут тобі все обласне начальство приїхало на вокзал. Щоправда, з часом довелося змиритися. Партійці почали возити по трудових колективах. Майже щодня мав зустрічі з людьми, розповідав, як усе було, відповідав на запитання.
– І все ж звідки бере початок ваше сходження на Олімп?
– Шлях до п’єдесталу, тим паче таких престижних змагань, завжди непростий. Хоча починається він здебільшого випадково. Мій – не виняток. У дванадцять років я вперше прийшов разом із своїм товаришем Сашком, який займався веслуванням, подивитися на їхні тренування на Південному Бузі і спробувати самому покататися на байдарці. Той заплив і став для мене фатальним у кращому сенсі цього слова. Майже три перших роки пішло, аби навчитися тримати рівновагу, або, як у нас ще кажуть, відпрацювати баланс. Бо чого гріха таїти, перевертався тоді раз у раз.
– Чи не позначалося захоплення спортом на навчанні? Які оцінки домінували в щоденнику?
— Певне, спорт і навчання поєднувати непросто. Розпорядок дня у мене був жорстким: о 6-ій ранку біжиш на тренування, потім — до школи, а вже о 16-ій годині — знову на греблю. Та попри такий щільний графік і великі фізичні навантаження, вчився я на «добре» та «відмінно». Насамперед вдавалися точні науки. Особливо — креслення. Уроки з цього предмета були у нас чотири рази на тиждень. Тут я був на висоті. Навіть на шкільних олімпіадах різних рівнів перемагав. Учитель казав, що в мене добре розвинута просторова уява. Тому я хотів стати архітектором.
— Що завадило?
— Тренер наполегливо рекомендував факультет фізичного виховання у Кам’янець-Подільському педінституті (нині університет). Але я тоді так міркував: спорт — це спорт, а треба мати професію. Тож вирішив вступати у Дніпропетровськ (тепер Дніпро), щоб вивчитися на архітектора. Проте не так сталося, як гадалося. Якраз помер батько. Мама дуже побивалася, і щоб не залишати її одну, я подав документи до Хмельницького технологічного інституту, який сьогодні має статус національного університету.
— Як потрапили до збірної країни?
— Це було дуже непросто. Ми з моїм напарником білорусом Володимиром Романовським (нині покійним) до останнього не знали, чи візьмуть нас. Бо конкуренти були досвідченіші, до того ж, як-не-як, а чемпіони світу.
Однак ми не здавалися. На зборах у Вірменії змагалися з ними на рівних. Потім на чемпіонаті СРСР виграли дистанцію 500, а вони — 1000 метрів. А на цих обох дистанціях мав виступати лише один екіпаж-двійка. Тож у нас постійно виникало жорстке суперництво — хто кого. Усе вирішили контрольні змагання у Литві, під час яких ми здобули перемогу на обох дистанціях.
— Як вдалося вашій байдарці-двійці після розчарування «срібним» фінішем на дистанції 500 метрів, на якій за всіма прогнозами мали бути першими, здобути перемогу на 1000-метровій дистанції і стати олімпійськими чемпіонами?
— Після того, як фінішували другими, головний тренер збірної взагалі не хотів навіть розмовляти з нами. Аби реабілітуватися і довести, що ми приїхали у Монреаль не випадково, потрібно було перемагати. Наші суперники — німецькі веслувальники також не збиралися поступатися. І коли врешті-решт ми виграли, навіть не можу пояснити що коїлося в душі. Після фінішу нам виміряли тиск. Не повірите і лікарі не вірять: у обох він був 220 верхній, а нижній — 0. Ми зробили більше, ніж могли, і відчували лише гордість. А під час процедури нагородження, коли звучав гімн, мені, дев’ятнадцятирічному юнакові, на очі наверталися сльози радості від того, що приніс перемогу своїй країні. Такі відчуття й емоції словами не передати — це треба пережити.
— Що отримав олімпійський чемпіон від держави?
— Орден «Дружби народів». А також грошову винагороду. За дві завойованих медалі — 7500 рублів і право позачергово купити за них престижний на той час автомобіль «Волгу». Тож я скористався таким правом.
— Як складалося ваше подальше життя?
— Працював у спортивному товаристві «Зеніт», яке обслуговувало потужні підприємства оборонного комплексу — таких у Хмельницькому було кілька. Потім — у спорткомітеті. Організовував змагання, кроси, інші спортивні заходи…
Нині я приватний підприємець, як прийнято говорити, представник малого бізнесу.
— Якби не спорт, ким би ви стали?
— Звичайно, архітектором. Це — дитяча мрія, яка досі криється десь глибоко у мені. Тому вдома періодично щось переобладную, перебудовую, змінюю… А на присадибній ділянці — грядки, невеличкі зелені газони, альпійські гірки… Сам створюю ландшафтний дизайн. Інколи долучаю до цього всю родину. Лопати в руки — і гайда до робити. Це в нас такі своєрідні маївки. У продовження теми маївок одну з клумб я жартома назвав «Перше травня», і ця назва за нею закріпилась надовго.
— І все-таки: який він, олімпійський чемпіон Сергій Нагорний?
— Врівноважений, веселий, до невдач ставлюся з гумором, наполегливий, ціную дружбу і порядність у людях. А дружина каже, що впертий… Я не перечу (сміється). Бо ця впертість, мабуть, у мене від спорту, від прагнення досягти мети. Я завжди піднімав планку і старався взяти омріяну висоту. Мабуть, тому мені вдалося зійти на найвищу сходинку олімпійського п’єдесталу.
Gismeteo 
