Треба визнати, що попри важкі бої на фронті, попри атаки по мирних містах, Україна отримала один із найбільших і разючих ударів з боку клятої москальні. Хоч і не прямий, але дуже відчутний. Цей удар — вимушений від’їзд за кордон мільйонів українців. Здебільшого — молодих, активних, які могли б працювати на економічну спроможність своєї країни, позитивно впливати на демографічну ситуацію в рідній державі. І сьогодні, майже на дворічному відтинку повномасштабної війни, з’являється запитання: чи планують українці повернутися? Коли? За яких умов? 

Опитування, яке проводилося за підтримки Європейського Союзу, не вельми оптимістичне. Понад дві третини опитаних українців, які зараз у вимушеній еміграції, найімовірніше, не повернуться в Україну до завершення війни. «У мене двоє маленьких дітей дошкільного віку. Від війни втекли до Польщі. Тут донечки пішли до дитячого садочка, вчать польську мову. Дітям вона дається легко. Я ж вирішила: шукатиму роботу. Добре, що попри основну професію педагога закінчила курси майстра манікюру. Це мені знадобилося. Вдома залишився чоловік, він поліцейський, батьки. Тож ми обов’язково повернемося після закінчення війни», — розповідає Катерина Шершун. І подібних історій багато.
Проте опитування засвідчує, що третина вимушених мігрантів не планує повертатися зовсім. І що дуже невтішно — чим молодша людина, тим менше вона схильна до повернення.
«Війна невідомо скільки триватиме. З роботою в Україні важко, зарплати низькі. І дуже вибиває з колії те, що немає стабільності. Може, наше рішення егоїстичне, але думаю, що ж чекає мою дитину в Україні завтра? І тому виїхала за кордон. Надіюся, що влаштую своє особисте життя, зможу забезпечити сина», — каже Наталія Приймак, яка зараз проживає в Німеччині.
У кожного з мільйонів українців — свій погляд і своє сприйняття нинішньої складної ситуації. Хтось рветься на фронт, хтось зранку до ночі займається волонтерством, хтось рятується втечею. Одні вірять, що майбутнє України неодмінно залежатиме і від його рішення та зусиль, інші — що їхнього впливу на жоден процес немає.
Дослідження показують також, що жителі сходу та півдня України менше схильні до повернення. Однак навіть серед тих, хто його планує, більшість хоче змінити місце проживання, переїхавши до іншої області. А частка тих, хто планує повернутися до свого населеного пункту на сході країни, менше ніж 50 відсотків.
Зрозуміло, найбільше для людей важить якість життя. Якість освіти, медицини, можливості працевлаштування, сфера послуг, інфраструктура, а ще близькість менталітету — ці фактори впливають на рішення про місце, країну проживання. І справді, виїхавши через небезпеку, багато хто не бачить перспектив якості життя в рідному краї, тому й «осідає» на чужині.
Безумовно, маємо порадіти за те, що значна частина українців змогла врятувати своє життя міграцією. Але вже тепер влада має думати, як розв’язати проблему з їхнім поверненням. Бо хто працюватиме на благо держави, якщо ще більше загостриться страшний дефіцит кадрів? Яке майбутнє чекає Україну після війни, якщо вона різко «зістариться», не повернувши дітей, молодь з-за кордону?
На превеликий жаль, наша влада не проводила активних дій, аби більше її громадян залишилися саме в Україні, в безпечних районах. І вже пізніше держава так і не сформувала політики з повернення вимушених мігрантів. Немає стратегії щодо повернення, немає чітко визначеного органу, який повинен цим займатися.
У публічному просторі поширюються різні дані про кількість вимушених мігрантів. Отже, немає навіть приблизної інформації, скільки їх, і де перебувають.
«Коли дізналися про початок війни в Україні, мій чоловік одразу повернувся з-за кордону, записався добровольцем. Я разом з колегами займалася волонтерством. Повернулися також багато друзів Романа. Хто ж, крім нас, українців, буде захищати свою країну?», — каже Олена Маслій.
На плечах таких синів і доньок, зрозуміло, й триматиметься Україна. Та чи вистачить лише їхніх сил? Держава, всі владні структури, попри війну, мають думати як вплинути на те, щоб бажання повернутися на шальках терезів переважувало в наш бік. У бік України, якій так необхідні розум, руки українська душа мільйонів її дітей, які нині далеко від дому.