За час трьох штучно організованих Москвою голодоморів: 1920-1921, 1932-33, 1946-1947 років в Україні загинуло майже десять мільйонів наших співвітчизників, переважно, хліборобів з діда-прадіда. Вмирало 17 людей щохвилини, тисяча — щогодини, 25 тисяч — щодоби. На Хмельниччині виявлено поіменно більше 35 тисяч жертв Голодомору, понад 120 місць масових поховань убієнних штучним голодом. Найтрагічнішими стали 1932-1933 роки, які потрясли світ жорстокістю нелюдів з «комуністичними ідеалами», що забрала із знедоленої України понад 7 мільйонів життів. Через півстоліття правду про жахіття геноциду почали нарешті повертати собі ми, українці: наперекір всім цинічним погрозам Кремля — кривавого автора українських геноцидів, наперекір усім власним манкуртам, які втратили національну пам’ять.
Ця правда, від якої не втечеш, не закриєш душу, на Подільській землі зібрана нині в Меджибожі, у фортеці, де комуністи розстрілювали репресованих, де довкруж стін скидали трупи опухлих мертвих селян, де нині — унікальний музей Голодомору, відкритий у 2007 році, котрий нині відомий всій Україні і за її межами. Незвично називати його найкращим (в контексті трагічної експозиції доречніше називати його музеєм-Голгофою), бо він — свідчення мук розіп’ятого трьома смертельними зашморгами Голодомору подільського селянства, він камертон нашої пам’яті, яка вимагає захищати рід український від кривавих вбивць та їхніх прислужників.
Щорічно в музеї, 28 листопада, у День пам’яті жертв Голодомору та комунорепресій, влаштовується панахида за убієнними, у якій, окрім служителів церкви, беруть участь усі, кому не байдужий цей день, з’їжджаються до фортеці, щоб запалити свічу, схилити голову у пошані та скорботі, вклонитися пам’яті нашого роду. Експозиція, яка зайняла незвичайне у фортеці приміщення — старовинний каретний зал, який у 30-ті роки був проклятим місцем — саме тут, за широкими цегляними стінами, щоб не чутно було стогонів і прокльонів, енкаведисти розстрілювали репресованих. І тепер це — місце нашого громадянського покаяння, духовної прощі за муки безневинних, убієнних комуносистемою голодом і кулями.
Ініціює щорічну музейну зустріч директор державного історико-культурного заповідника «Межибіж» Олег Погорілець. Фактично саме завдяки його зусиллям і колективу музею вдалося врятувати експозицію від «замороження» у часи Януковича, коли нависла загроза «не згущувати фарби» з геноцидом, бо це, мовляв, надто націоналістично. Але меджибіжці вистояли.
А взагалі сучасну музейну експозицію вісім років тому, у 2007 році, творило все Поділля: звозили етнографічні скарби, архівні документи, записували нові свідчення. За задумом автора експозиції — народного художника України Миколи Мазура, це — масштабне полотно трагедії нашого народу, який віками і тисячоліттями творив свою культуру і духовність.
Тут — історія становлення радянської влади на крові народу: від порожніх колисок, в яких не виколихались мільйони немовлят — до валок возів, наповнених сільськогосподарським реманентом, домашніми скарбами та скорботними ликами янголів. Уже понад вісім десятиліть ідуть у небо вози із сотень помираючих сіл, везуть сотні тисяч невідспіваних душ, розтерзаних доль…
Суботню панахиду в музейній залі розпочали священики. Цього року до традиційної скорботної служби долучились вірмени: участь у панахиді взяли отець Мерсес та голова вірменської громади в Хмельницькій області Сурен Авакян, котрий зазначив, що під час відзначення на їхній Батьківщині сторіччя вірменського геноциду звучали слова українською мовою: «пам’ятати і вимагати», і це актуально для всіх народів, які вийшли з-під імперського гніту, заплативши за свободу мільйонами невинних жертв. Україна зазнала найгіркішого жертвоприношення… Та досі непокараними ходять вбивці нашого народу по нашій землі: від Голодомору — до Майдану і «гібридної» війни.
Пам’ятати…Час невпинно забирає свідків Голодомору, і в Меджибожі також відійшов у вічність останній житель, який вижив у 30-ті роки єдиний у родині з десятьма дітьми
— За час Голодоморів і репресій у Шрубкові, звідки я родом, загинуло майже тисяча двісті людей, село вимерло. Страшно уявити, але ми досі живемо і ходимо по пам’яті, по кістках наших предків, тому маємо зробити все, щоб ніхто більше не оскверняв наш рід, не зазіхав на життя жодного українця. На жаль, наша трагедія триває, і гібридна війна на сході — це продовження московського геноциду. Але ми вже інші, ми — держава, і здатні оборонятися і здолати ворога, — сказав новообраний голова селищної ради Меджибожа Михайло Демків.
У музеї особливо гостро відчуваєш свою причетність до долі Батьківщини, тому що кожна мить, проведена тут, це — мить покаяння і прозріння. Весь талант, всю любов вклали й автори у творення експозиції, аби правда, яка тут промовляє звідусіль, стала нашою силою і вірою. Про патріотичну мистецьку роботу згадували її творці — тодішній заступник начальника управління культури облдержадміністрації, музеєзнавець Галина Фурманчук, заслужений художник України Олександр Гуменчук, художниця Оксана Мазур… У глибокій скорботі учасники музейної зустрічі подивились хронікальний фільм, створений музейниками, про народного художника України Миколу Мазура і його роботу над створенням експозиції.
Цьогоріч тут уперше звучала жива музика: реквієм у виконанні талановитого камерного квартету обласної філармонії.
…Коли свічі пам’яті мерехтіли у вечірніх вікнах хмельничан, то здавалося, що ці вогники людяності змінюють наше ставлення до життя, змінюють Україну. Але яка гіркота, впереміш із гнівом і болем почала спопеляти душу, коли замиготів екран телевізора, де лише скорботна свіча у кутику екрана нагадала про цей особливий день в нашій історії, в нашому житті…Російські серіали, російські шоу знову повернули в телекраїну, яка ніколи не була Україною, де не звучить українська мова — мова народу, який знищували за українство. Скільки іще жертв у тотальних і гібридних війнах нам потрібно покласти на вівтар покаяння, щоб почати жити в українській Україні? Адже коли на сході, на «територіях» самопроголошених «республік», українцям випалюють тризуби на грудях і відтинають язики за українську мову, то як нам усім вкупі жити далі?