Пам’яті мого дідуся Костянтина, який помер у голодомор 1933 року
Буде з того пожива лише горбоносим воронам,
Чорним, чорним, неначе з глибин антрацит.
Мертві люди лежать, а процесій нема похоронних,
По дорогах іде людомор, людожер, геноцид.
По країні лютують нові спадкоємці Ваала
І кидають йому у роззявлену пащу мерців,
І регочуть з живих, і ведуть себе підло й зухвало,
очманілі від влади його лупоокі жерці.
І волає земля з перехресть до вселенського Бога:
«Зупини ворогів, схамени, покарай і оксти»!
А того, хто живий, та не здатний уже ні до чого,
За прокльони пусті і його слабкодухість прости.
Що замок відімкнув і пустив бузувіра до хати,
Що приречено мовив: “Мені вже тепер все одно!”
Що не вцілив ножем прямо в серце нахабному кату,
А віддав йому в руки останнє пшеничне зерно.
Пустослів’я й обман витанцьовують в мізках, як бубон,
Залишаючи правнукам байки про пекло і гріх.
І благають, і просять в антихристів немічні губи,
Викликаючи в тих лиш презирство, байдужість і сміх.