Москаль та москалі. Результати багатовікових контактів представників одної етноспільноти з представниками іншої складаються в певну картинку, намальовану оцінками, що виросли з досвіду. Звісно, не треба забувати, що на такі оцінки завжди тисне архаїчне протиставлення в системі “свій – чужий”. Під таким тиском об’єктивності чекати годі. Чужий уявляється небезпечним, ворожим, носієм негативної магії, він молиться іншим богам – він не такий, як ми. Однак об’єктивність тут і не потрібна.

Нам цікаво, як наші пращури бачили ту чи іншу народність, якими ознаками наділяли, як ставилися. Окрім іншого, це знайшло відображення у прислів’ях – мудрих словесних закам’янілостях, що донесли нам із далеких (чи й не дуже) праглибин національної історії висновки народного генія про навколишній світ.
Відомо, що кожен народ має самоназву (автоетнонім) та назву, яку дали йому інші народи (ксеноетнонім). Росіян українці називали по-своєму: москалі та кацапи. Фольклорні записи ХІХ та початку ХХ століття не містять назв “великорос”, “руський”, “росіянин”. Водночас у Словнику Грінченка зафіксовано 56 значень форм та відтінків слова москаль (“москалик”, “москальня”, “москальство”, “москальчук”, “москалюга” тощо).
Словник Даля стверджує, що слово “москаль” має українське походження та означає “москвич, росіянин, солдат, військовослужбовець”. Свого часу це значення тлумачили тенденційно, мовляв, москалі – це військовослужбовці, яких місцеві мешканці мусили утримувати. О. Воропай про це пише:
“Як відомо, у XVIII-му столітті, а особливо після поразки під Полтавою року 1709, на Україні були “постої” російських військ, що дуже допікали нашому населенню. Хоч населення москалями було незадоволене, усе ж у Сокиренському вертепі ми не зустрічаємо такого гостро негативного ставлення персонажів до москаля, як до поляка. Це, очевидно, тому, що москалі, як окупанти України, могли контролювати публічні виступи. Крім того, відігравали тут певну роль і віросповідні мотиви”.
Через кривди, які чинили солдати московської армії, у нашого народу виробилося негативне ставлення до них, яке доволі активно просочилося у фольклорні тексти. Однак уважніше їхнє прочитання дає змогу зробити висновок, що москаль – це поняття ширше, аніж просто “солдат, вояк”: Чортзнащо в лАптях, та й то москаль; Москаль ликом в’язаний, у ликах ходе, та й всіх у ликах воде.
Про ставлення українців до цих сусідів красномовно кажуть народні прислів’я: Ти, москалю, і добрий чоловік, та шенелія твоя злодій; Тату, тату, лізе чорт у хату! – Дарма, аби не москаль.
Про те, що москалі в народній уяві – це чужинці, засвідчує анекдот: А багато було людей в церкві? – Людей, мамо, не було нікогісінько, тілько caмі за себе москалі – так що й голки не було б де встромити…
У сотнях прислів’їв та приказок, зафіксованих у попередніх століттях, містяться народні узагальнення-висновки про українсько-російські стосунки: Що Бог в нас народе, а люд наробе – москаль же теє у нівеч зводе; А щоб я москалем тричі зробивсь; У йому тільки віри, як у москалеві правди тощо. Тут знайшов своє відображення “широкий оціночний спектр міжетнічних стосунків”. Сергій П’ятаченко виділяє кілька тематичних груп таких прислів’їв:
а) історичні аспекти взаємин (Іде москаля так, як трави; Служив Москві, Іване, а вона ж його гане; Московське панування, то… жартування);
б) ставлення до російської армії, що заходила в той чи інший населений пункт на постій (Москалики, соколики, позаїдали ви наші волики; а як вернетесь здорови, то noїcтe й корови; 3 салдатом – не з своїм братом, не стягайся; Для того й вуланчики, щоб запирали чуланчики);
в) оцінка характеру, звичаїв та норм поведінки сусідів (Москва люта; Москаль на сльози не вдаря; Москва сльозам не вірить; Москаль як ворона, та хитріший чорта; Не великий москаль, та страшний; Москаль з бicoм порадились, та й на лихо понадились; Мабуть, москаль тоді красти перестане, як чорт молицця Богу стане; Так і нам було казано: “Москаля бійтесь, бо він заріже”);
г) оцінка ставлення москалів до українців (Москаль не свій брат, не помилує; Од чорта одхристисся, а від москаля не одмолисся; Москалеві годИ як трясці, а все бісом дивицця);
ґ) поради щодо взаємин з москалями (Від москаля поли вріж та тікай; З москалем дружи, а камінь за пазухою держи; Кохайтеся чорнобриві, та не з москалями).
З-поміж особистих характеристик героїв цієї розповіді нашим пращурам впадала в око їхня настирливість у нав’язуванні свого світогляду: Москаль ликом чваницця й кожному під ніс з ним пхаєцця. Деякі прислів’я про це мають межовий, категоричний характер: Хоч убий москаля, то він зуби вискаля.
Не проминула повз прискіпливий погляд українця і брехливість нашого персонажа: Казав москаль право, та й збрехав браво; Собака брехне — москаль віри пойме; Москаль тоді правду скаже, як чорт молицьця стане; Бов, бов по московські брехні; У йому стільки віри, як у москалеві правди). В арсеналі нашого народу є навіть оксюморонний (образне поєднання протиставлюваних понять, понять що виключають одне одного – В. В.) вислів московська правда. Ну, це ніби “біла чорнота”)))
Окрему увагу звертає народний геній на москалеву лайку, адже такий спосіб висловлення емоцій чи оцінка об’єкта були нехарактерними для українського етносу, що сповідував зовсім інші морально-етичні принципи: Москаль викрутнями перебуваєцця, тім же він скрізь погано лаєцця. З цим прислів’ям пов’язаний вислів “по-московському лаять” – лаятися поганими словами.
Наявність такої великої кількості негативних (“нелюдських”) рис у нашого персонажа зближує його в уявленні українців з нечистою силою (чортом), а це безперечний вияв крайнього осуду з вуст набожного: Вижу, що чорт москаля несе у хижу; Коли чорт та москаль що вкрали, то поминай, як звали.
Як бачимо, “із пісні слів не викинути”. Хто такий москаль, український народ знав чудово. “Спільне минуле”, “тісне переплетення історичних доль”, “глибоке усвідомлення нерозривної єдності”, – зазначає В. Брехуненко, – подібні пафосні епітети не втомлюються прикладати до історії українсько-російських стосунків московські політики та й більшість інтелектуалів. Не відстає й частина української верхівки, вражена хронічним вірусом меншовартості. Насправді ж подібні голосні заяви не витримують навіть елементарної перевірки на історичному матеріалі”.
І ось тепер іще одна війна з цим історично “небратнім братом”, який із косоворотки вистрибує, щоб і далі дурити голову чесному люду запиленими ідеологемами, які йому вигідні і на які, ніби на гачок, упіймати чергову заблудлу душу. Але час істини та прозріння щодо цього не відмотати назад.
Свого часу Анастасія Дмитрук написала вірш “Ніколи ми не будемо братами”. А я додаю: “А ними ми ніколи й не були”.