Надрукувати
Категорія: Культура
Перегляди: 585

– Вікентію Петровичу, поїдь у свій рідний район та визнач реальний стан справ у роботі сільських бібліотек, — керівник культури при обласній адміністрації подумав про щось важливе і додав. — У першу чергу мене цікавить, чи насправді люди в селах так активно читають художню літературу, як це показано у звітах? Скільки там є реальних читачів?

– Для чого це тобі?
– На базі твого району хочемо провести розширену конференцію.
Володимир Семенович все своє життя присвятив розвитку культури. Ким тільки не був. Свого часу навіть працював редактором і вважався визнаним журналістом. Пробував сили в музиці та хореографії.
У свої шістдесят років ніяк не може вгомонитися. Це ж тільки подумати: встає о третій ранку, сідає за свій робочий стіл і пише. Та мене в цю пору ночі і гарматою не розбудиш.
– Добре, Володимире Семеновичу, зробимо, — погодився зі своїм непосидючим керівником. — Але, як я розумію, бензин не дасте на таку поїздку?
– Та ти ж знаєш наші фонди! — Добробородько хотів щось добавити, але тільки безнадійно махнув рукою.
***
У першому селі, я так і не потрапив до місцевої бібліотеки. Бібліотекар поїхала в гості до сестри. У тої ювілей. А завклубом подався до райцентру і буде в другій половині дня.
Не стовбичити ж мені тут цілий день, бо такими темпами доведеться два місяці їздити по селах району. Тому подався до наступного села. Але й тут мені не пощастило. Ні завідуючого клубом, ні бібліотекаря так і не віднайшов.
Лише в своєму рідному селі зустрівся з директором Будинку культури. Той похвалився гуртом жінок, які об’єдналися в співочий ансамбль «Лелека». У репертуарі забуті українські пісні і балади.
Про роботу бібліотеки нічого не сказав. У мене склалося враження, що чоловік не хотів обливати брудом колегу. Але приміщення відкрив для огляду. Книг багато. Кругом чисто. Правда, на вікнах вазонів немає. Очевидно, бібліотекар Ніна Петрівна рідко відвідує це приміщення, і воно більше нагадує музей.
Та до всього побаченого мене ще й вразила табличка з розпорядком дня: субота і неділя вихідний. Парадокс!
У вихідні від роботи дні люди можуть заглянути в бібліотеку, а тут великий замок перед носом. В суботу діти вільні від уроків могли би взяти книгу для позашкільного читання. Дзуськи вам, а не книгу.
Під час розмови за чашкою кави з головою сільської ради, я поцікавився, скільки людей виїхало з села за кордон, в пошуках заробітків. Цифра вразила! Виявляється, сорок процентів населення прописані, а роками не навідуються додому. І фактично, тут зараз проживає не більше двохсот чоловік. За щирою розмовою з Тамарою Михайлівною, ми й дочекалися сільського бібліотекаря — Тетяну Іванівну. Настінний годинник показував одинадцяту ранку.
Видно було, що бібліотекарка поспішала. Навіть ноги до пуття не помила від сапання на присадибній ділянці. Я дивився на спрацьовані руки цієї сільської трудівниці, і мене проймав жаль за її гірку долю. Але ж вона щомісячно отримує зарплату за посаду в державній установі.
Тетяна Іванівна показала копії звітів у район. Там були справні цифри. А ось формуляри на видачу книг відвідувачам не заповнювалися більше року. Хоча жінка запевняла, що читачі ходять в бібліотеку. Просто вона ще не встигла заповнити відповідні документи, але найближчими днями обов’язково все виправить.
Пройшовши між рядами стелажів з книгами, пилюку помітив не лише на книгах і полицях, а й на підлозі.
Бібліотекар помітно нервувала. Косила очима на сільського голову, чекаючи від тієї підтримки. І нарешті Тамара Михайлівна насмілилася заговорити на тему, яка, вочевидь, звична для них:
– Вікентію Петровичу, а в Тетяни Іванівни смачний борщ кипить на плиті. То чи не зволите покуштувати його?
Саме так замилюють свої прогалини в роботі. Смачний борщ, чарка горілки, баночка свіжої сметани в пакет на дорогу. І можна далі спокійно жити і отримувати зарплату. Зіславшись на дієту, я відмовився від смачного обіду.
З тим і поїхав польовою дорогою у наступне село. Проте вже за кілометр зупинився. Не міг намилуватися подільською природою.
Переді мною відкрилася широка долина, наче якийсь велетень застелив зелене покривало ліворуч великого озера. Синь його далеко за обрієм зливалася з таким же ніжним небосхилом. А праворуч озера весь схил захопив густий ліс. Між крислатими липами та суворими дубками пробивали небо своїми кронами ялини. Осторонь, окремим гуртом, наче сором’язливі дівчата на танцях, ховали свою ніжну цноту білокорі берізки.
У селі я швидко знайшов бібліотекаря. Вона в приміщенні сільської ради разом з іншими працівницями пила чай і весело гомоніла.
Ніна зовсім не бажала, щоб її кликали по батькові, незважаючи на свої сорок. Явно хотіла бути значно молодшою. Проте показала мені своє господарство. Оглянув досвідченим оком документацію. Наче все гаразд. І формуляри заповнені, наче ще вчора читачі брали книги, і порядок кругом, і багато квітів у вазонах на вікнах, та ще й цвітуть. Але щось мене непокоїло.
Ось воно! Формулярів на читачів було більше ніж півтисячі, а жителів у селі і до чотирьох сотень не дотягувало.
– Як таке може бути? — поцікавився у жінки.
– А ви, Вікентію Павловичу, не вірите у можливість відві-
дування нашої бібліотеки жителями сусідніх сіл?
Нічого я не відповів, лише уважніше приглянувся до формулярів. Боже ж мій! Та вони всі заповнювалися однією ручкою і підписи відвідувачів однакові.
За неповний тиждень відвідав майже всі села рідного району. Проте зустрітися вдалося лише з половиною бібліотекарів. До речі, у нашому районі в бібліотеках працюють виключно жінки. У тих закладах, де мені вдалося провести перевірки, становище справ однакове. В селах дуже мало читачів. Звичайно, у цій справі є об’єктивні причини, такі, як катастрофічне скорочення сільського населення, а ті, що залишилися, віддають перевагу Інтернету.
Але ж мають бути якісь шляхи до людей, до їхніх сердець. Адже ми українці!
Приклад, як йти до людей з книгою, можна запозичити в свідків Єгови. Вони по півдня стоять у людних місцях, з невеличкою вітриною книг на релігійну тему. І люди, якщо не беруть у них книги, то хоча гортають.
Чому ж сільським бібліотекарям не вийти на людне місце в центрі свого населеного пункту, та не постояти годину-другу з вітриною книг?
Чому не піти до односельчанина, якому вже важко самостійно добиратися в бібліотеку, та й не запропонувати йому почитати якусь новинку?
Чому місцевій адміністрації не відзначити за підсумками року найактивнішого сільського читача та вручити йому премію сто гривень? Сума чисто символічна. Але людині приємно буде. А на стенді, де колись демонстрували анонси фільмів у клубі, написати кілька теплих слів про цього читача. Так ще й хтось інший захоче, щоб і йому подякували та й піде в бібліотеку.
Я навів три приклади, як налаштувати людей на читання бібліотечних книг. Інші розумні люди запропонують ще з десяток цікавих варіантів на цю тему.
Читаймо українською!