– Такі святині зцілюють душу. Відганяють сумні думки, заспокоюють і вселяють надію. Головне, – йти до них із вірою, – каже настоятель Михайлівської церкви в Зінькові отець Василь.
Перед нами ікона Іоанна Золотоустого. У безлюдному напівосвітленому храмі його погляд, здається, проникає в саме серце, і ти переповнюєшся неймовірним відчуттям.
– Уявіть лише, через далекі тисячоліття дійшла до наших днів Божественна літургія, написана Іоанном Золотоустим, яку служать у всіх православних церквах. За мудрість, передану словами, і назвали архієпископа Константипольського Золотоустим, – додає отець Василь.
А далі розповідає про непросте, позначене багатьма подіями, життя цієї ікони.

– До переїзду в Зіньків мені довелося служити у кількох церковних приходах. І десь років зо 27 тому на сповідь прийшла старенька бабуся, їй було вже далеко за 90. Мої сини, сказала вона, невіруючі. Тому подарую вам ікону та стародавні книги. Вони мають належати церкві.
Старенька повідала, що цю ікону разом з багатьма іншими цінностями намагалися врятувати від червоноармійців, везли в ешелоні. Дорогою не раз зав’язувалися бої з переслідувачами. Куля влучила в ікону, і цей слід залишився донині, – каже отець Василь. – Хтозна, у якій саме церкві знайшла пізніше прихисток ікона, але до цієї жінки потрапила вона після того, як храм у її селі повністю розібрали.
Коли я повернувся на рідне Закарпаття, разом зі мною переїхала й подарована ікона Іоанна Золотоустого. Тоді ще не знав, де матиму прихід, і вона зберігалася в маминій хаті. Пізніше, коли вже почав проводити богослужіння в Зінькові, мені наснилася та бабуся. Запитувала, чи віддав ікону до церкви. Я й вирішив, що її місце саме у Свято-Михайлівському храмі, теж старовинному, з багатою і непростою історією. Тим паче, що ікона ця чудотворна.
Настоятель храму розповідає, що молилася перед іконою Іонна Золотоустого онкохвора сусідка, яка приходила у дім його мами. А пізніше – й дев’ятнадцятирічна родичка, якій встановили страшний діагноз. Обидві, запевняє отець Василь, одужали. Подібні випадки, додає, траплялися й у Зінькові.
– Хто йде до храму з великою вірою в серці, хто молиться щиро, того Бог обов’язково почує, – каже священнослужитель. – А того, хто «полює» за такими святинями, обов’язково наздоганяє Божа кара.
Важко навіть уявити, скільки було перед цією іконою сліз, печалі за її довге життя, скільки думок, надій посилали їй християни. Образ Святого увібрав все, з чим приходили до нього люди, а головне, – він увібрав у себе їхню велику віру. Недаремно зіньківчани по-справжньому дорожать спадком далекої минувшини, а Михайлівську церкву вважають своєрідним оберегом.
– Наш храм збудований ще у 1769 році, повністю дерев’яний, – розповідає історик, краєзнавець, зіньківчанин Олександр Рудницький. – Після революції 1917 року у церкві облаштували колгоспний зерносклад. Це й врятувало її від загибелі, адже церковні споруди тоді розбирали, матеріали використовували для будівництва шкіл, садків, клубів. Проте стан її ставав все більш жалюгідним. Кажуть, принаймні, двічі церква відновлювала роботу, але її знову закривали. Значно пізніше постало питання про відновлення храму. 2007 рік можна вважати періодом другого народження Михайлівської церкви. Тут працювали реставратори, архітектори зі Львова та Києва. Всі колоди, дошки розібрали, пронумерували, зіпсовані замінили на точнісінько такі ж, зроблені з карпатської смереки. Новий іконостас замовили в єгипетських майстрів, він теж дерев’яний, виготовлений із дуба з місцевої, так званої «корабельної рощі». Робота настільки досконала, що не знайдете жодного недоліку. Подібний іконостас не часто побачиш.
Михайлівська церква, без сумніву, одна із найдревніших збережених дерев’яних церков Поділля, – продовжує Олександр Григорович. – Є легенда, що вона збудована на козацькій могилі. У 1672 році у цих місцях полковник Іван Кияшко з двома сотнями козаків вів бій з поляками. Тоді полягло дуже багато козаків. А через чотири роки відбулася ще одна битва, під командуванням гетьмана Могили. Шість тисяч козаків билися з татарськими загонами. Тож версія про те, що храм збудований на місці своєї попередниці – церкви, встановленої на честь полеглих козаків, не відкидаємо. Тим паче, що під час відбудови храму, коли упорядковували подвір’я, знайшли чимало людських решток. Їх знесли в одне місце, перепоховали.
А загалом у нашій Свято-Михайлівській церкві дуже хороша енергетика. Хто побував тут бодай раз, хоче знову навідатися у це затишне і мальовниче місце, – каже на завершення краєзнавець. – Наш храм невеличкий, зате зручно поміщається в серці. І в такі чудові Різдвяні свята ми бажаємо, щоб у серці кожного з нас було побільше добра, миру, високої духовності і віри.