Надрукувати
Категорія: Економіка
Перегляди: 924

...на теренах колишнього колгоспу імені Тараса Шевченка у Теофіпольському районі, яким успішно керував Леонід Стецюк. У чотирьох селах — Гальчинці, Новоіванівка, Єлизаветпіль і Червоний Случ працює 30 фермерських і 200 одноосібних господарств. Такий собі оазис селянської ініціативи! Цікавий і малодосліджений феномен. Пора би його проаналізувати і вивчити. А для початку співставити з минулим.
Якщо чесно, то з Леонідом Остаповичем мріяв побесідувати давно. Бо він у моєму розумінні справжній українець: щодо всього має власну точку зору. Вона вистраждана, а не привезена з-за кордону, чи навіяна байками грантоїдів та недолугою пропагандою олігархічних ЗМІ.

— Що собою представляв колгосп імені Тараса Шевченка?
— Про все не скажеш, але назву деякі цифри. Чотири тисячі гектарів угідь. Тисяча двісті працівників. Ми продавали 4 тисячі тонн зерна, 2 тисячі тонн молока, 600 тонн м’яса, 16-18 тисяч тонн цукрових буряків. У селах не було безробіття. Господарство мало свої цегельний і асфальтовий завод.
— Ви розповідаєте якусь фантастику. Типу сенсаційного фільму Еріка фон Денікена «Спогади про майбутнє»… Покоління, яке обрало для себе як цінність «пепсі-колу» (пам’ятаєте була така реклама), у це не повірить. Для них найзаповітніша ціль податися кудись гастарбайтером, чи стати пихатим клерком у філії іноземного банку, який висмоктує з України останні соки. Для чого колгоспу був власний асфальтовий завод?
— Щоб будувати свої дороги — щороку по 3-4 кілометри. Проклали їх навіть до найвіддаленіших сіл. Вони у пристойному стані ще й досі. На спорудження зі старту одержали 10 тисяч тонн жорстви.
— Це хто був таким благодійником?
— Держава. Тоді всі кар’єри були у її руках. А тепер приватизовані. Власник без грошей нічого не дасть. Інакше збанкрутує.
— Як же ви перевозили таку кількість?
— Нам виділили вертушки-вагони. На одну платформу входило 50 тонн. В ешелоні їх було 40. За одну ходку перекидали 2 тисячі тонн. Ми і бітум отримували по рознарядці. Для його приймання спорудили сховище, на 3 тисячі тонн. Проблема виникла із асфальтоукладником. Його зробили наші умільці. Агрегат розвантажував десятитонний КамАЗ за 2 хвилини. За зміну клали до 150 тонн асфальту!
— А ямковий ремонт робили?
— Тоді такими дурницями не займалися. В Україні працювали всі кар‘єри і нафтопереробні заводи. Теж державні. Був бітум і гудрон. До слова кажучи, дороги прокладали і так звані «шабашники», по-теперішньому — приватники. Собівартість квадратного метра їхньої дороги становила 3 карбованці 50 копійок, а нашої, колгоспної, — лише 50 копійок. У сім разів дешевше! Вони дбали про зиск, — а ми про майбутнє. Шабашників справедливо зневажали у суспільстві, де панувало гасло: «Спочатку дбай про Батьківщину, а потім про себе». Тепер же все перевернули з ніг на голову: кожен сам за себе і сам по собі.
— Із асфальтовим заводом і дорогами трохи прояснилося. А для чого вам була потрібна цегельня?
— Ми будували ферми, виробничі і складські приміщення, дитсадок, торговельний центр, будинок побуту, ФАП, ну і хати та квартири нашим працівникам. Останніх спорудили понад 40. Ще мали бетонний цех, де виливали блоки, тротуарну плитку, бордюри, перемички.
— Який же сенс був вкладатися у будівництво?
— Тоді всі затрати відшкодовувала держава. Її очільники розуміли, що вигідніше створювати робочі місця у селах, ніж гармидер у місті. Адже кожен селянин ще й порається на присаідибній ділянці. Виробляє свою продукцію, яку реалізовує на ринках.
— Для чого ж вам потрібна була зайва морока? Вирощували би зерно і худобу, та й досить...
— У суспільстві панувала атмосфера ентузіазму. Кожен із людей, хто себе поважав, прагнув зробити щось хороше. Залишити про себе добру пам’ять. Хто хотів, той користувався такою нагодою.
— Чому ж ваше господарство розпалося?
— Почалося так зване реформування. Проти генеральної лінії не попреш. Ми зрозуміли, що колгоспи приречені. Спочатку зібрали докупи земельні та майнові паї і орендували їх єдиним комплексом.
Пізніше у тяжкі часи господарство розділилося на чотири. Не з моєї вини. Дехто вирішив спробувати свої сили в ролі самостійних орендарів. На наших теренах виникла незрозуміла ситуація, якою тут же хотіли скористатися  представники агрохолдингів. Але я так подумав: усі вони діють на позичені гроші. Земля не може давати такий прибуток, щоб повертати їх із процентами. Рано чи пізно вони виснажать землю і збанкрутують.
Зібрав односельців і запропонував: «Заберіть собі паї і техніку, що є у господарстві». Люди почали працювати самостійно. Ми, мабуть першими в Україні організували фермерське господарство.
— Ви його очолили?
— Ні. За цю справу взявся інший чоловік. Виділили йому землю, приміщення, техніку, 30 нетелів. На жаль, вона в нього не пішла. Пізніше він трагічно загинув.
— А ваше ФГ «Адам» як виникло?
— Після того, як роздали всю землю і майнові паї людям.
— Воно називається на честь біблійної першолюдини?
— Ні, на честь мого тестя. Він не був аграрієм, а завскладом.
— Я знаю анекдот, як один чоловік влаштовувався на таку роботу. Подивився, чи є вхід і вихід, а потім дуже здивувався, що там ще й зарплату видають.
— Мій тесть був чесною людиною. Не зловживав алкоголем. Його всі поважали за акуратність та порядність. І я також. Тепер вдячні люди згадують: «Якби Леонід Стецюк не змусив нас стати фермерами, то ми не знаємо, як би сьогодні жили».
— А живуть нормально?
— Не бідують. У колгоспі було багато техніки. Тепер фермери мають комбайни, автомобілі, трактори, сівалки, борони… У нас рук бракує. Доїжджають на роботу з інших сіл.
— Приємно про таке чути.
— Як жити без зарплати? Купуємо малу техніку, щоб люди мали роботу.  В моєму господарстві є 8 МТЗ. На кожному працює по 2 чоловіки. Створювати робочі місця вимагають пайовики.
— Дивна політика. Нову техніку впроваджують, щоб зменшити кількість робочих місць, бо зарплата знижує рентабельність і піднімає собівартість продукції. Скільки ж у вас працює людей?
— Майже 50 чоловік. Нікого не виганяємо.
— Навіть п’яниць?
— Навіть п’яниць. Таким даю щось поприбирати, обкопати, обкосити, підгорнути. Я вихований у тій системі, де не було безробітних.
— Я теж не розумію, як керівники можуть вважатися такими, коли мільйони людей ходять облудом і не мають змоги годувати сім’ї. Молоді люди пиячать і знічев’я б’ють один одному фізіономії. Завдання держави дбати про людей.
—  По нашій сільській раді всі 100-процентно мають роботу. У нас є фермери брати Ігор та Сергій Рудковські, які займаються овочами,  привозять на роботу людей з інших сіл.
— Вони ваші вихованці?
— Вдалися у свого батька Петра Терентійовича. Але в тому, що стали фермерами, є і моя заслуга. Свого часу я, буквально, примусив їхнього батька взяти землю. «Бери, —  кажу йому, —  буде ціна на шматочок землі і шматочок хліба». Він думав, що колгосп існуватиме вічно.
— А колгосп — хороша форма організації?
— Хороша. Його керівникам держави потрібно було реформувати, а не розвалювати.  
— Насамкінець хочу запитати, як ви ставитеся до продажу землі?
— Категорично проти. Продаж землі немає під собою економічного підґрунтя. Якщо держава здає землю в оренду, то її вартість повертається за десять років. А наступні — приносить чистий прибуток.  То для чого продавати бізнес,  у який держава не вкладає жодної копійки. Адже можна стабільно одержувати дивіденди з оренди.  Потрібно тільки добитися, щоб усі платили і щоб скрізь земля була належно оцінена.