У назві села Святець є щось сакральне. Тут особлива енергетика, що надихає. В таких випадках кажуть про благодать Божу. Неозорі простори допомагають розкритися внутрішнім силам. Щедра земля наснажує. Довкола панують спокій і впевненість. Тільки буйні вітри, наче співають на різні голоси хорали місцевим селянам. Бо найбільше багатство цього краю саме вони, працьовиті і самовіддані. З діда-прадіда закохані у мистецтво доглядати худобу і плекати урожай.
Хати, садиби і вулиці у Святці — в пристойному стані. Що теж свідчить про вміння господарювати і самоповагу.

Спільними зусиллями місцеві жителі створили одне з найкращих в області господарств, яким майже тридцять років успішно керує відомий за межами Хмельниччини аграрій Василь Мастій. «Святець» — багатогалузеве і в якомусь сенсі класичне за структурою та організацією товариство. Рослинництво, тваринництво і десятипільна сівозміна.
— Я так зрозумів, що ви за рекордними урожаями не женетеся і не експлуатуєте землю? — запитую Василя Васильовича.
— Можна сіяти високорентабельні культури, як от кукурудза, соя, ріпак і соняшник, і думати тільки про прибуток. А ми завжди маємо на увазі, що залишимо у спадок дітям і онукам. Працюємо на совість. Сіємо навіть багаторічні трави і сидерати.
Землю тут не виснажують, а підживлюють і беруть від неї скільки може народити. Якщо в інших тільки й органіки, що горобець та ворона принесуть, то у ТОВ «Святець» на поля вивозять по 8 тонн на гектар.
Мають звідки. Господарство утримує 1800 голів ВРХ і понад 2000 свиней.
Розведення останніх зараз стало ризикованою справою. В області останніми роками зафіксовані два випадки спалаху африканської чуми.
— Балакають, що заразу принесли птахи? — кажу до Василя Васильовича.
— Різне балакають. Чим далі в ліс, тим більше дров. І тим складніше господарювати.
На тваринницькій фермі серед корів голштинської породи помічаю екземпляри давно забутої симентальської.
— Тримаємо їх для поліпшення стада. Вони стійкіші до захворювань, краще перетравлюють грубі корми. Та й молоко дають ліпшої якості. Ось тільки проблема, де взяти доярок?
— Як де? У селі ж понад дві тисячі мешканців…
— Молоді люди не хочуть працювати в селі. Вважають, що це не престижно. Зараз кого рекламують? Юристів, менеджерів, бухгалтерів, лікарів. Юнаки тікають за кордон, а дівчата — у міста.
У нашій пайовій зоні є Лисогірка. Там нинішнього року померло 8 чоловік, а народилося тільки одне немовля. Колись у Святецькій школі було 800 хлопчиків і дівчаток. Вчилися у дві зміни. Тепер лише 200. Разом зі мною випускалося 72, — а нині 9 учнів. Така демографія у нашому відносно благополучному селі. Що вже казати про забуті. Демагоги з трибун і екранів розпинаються про «колиску нації». А в ній скоро нікого буде колисати.
У СПТУ, тепер вони по-іншому називаються, теж не йдуть. Через 5 років постане гостра проблема: де взяти електриків, слюсарів, токарів, зварювальників. Доведеться китайців запрошувати.
— Ще їх нам бракує для повного щастя…
— Що робити? Ніхто із можновладців про селян не дбає. У ЗМІ бравурно трублять про кошти, які з бюджету виділяють аграріям. Хто їх отримує? Здебільшого агрохолдинги…
Ось ми на свій страх і ризик тваринництво утримуємо. М’ясо і молоко від безвиході за безцінь здаємо. Від птахівництва змушені відмовитися, бо не можемо конкурувати із тими, хто курей на біохімії вирощує. Овець теж порізали. Виявилося, що їх тепер постригти дорожче, ніж шерсть здати.
— Колись на місцевій сировині працювали Дунаєвецька і Славутська суконні фабрики.
— Тоді держава замовлення робила і витрати відшкодовувала. А тепер самоусунулася. Після жнив і в кінці року чиновники рапортують про високі урожаї і надої. Що вони до того доклали?
— Я розмовляв із одним. Запитав: як працюється? А він мені: «Красота! В сто разів ліпше, ніж раніше. Ніяких організаційних зусиль чи відповідальності. Збирай цифри і звітуй. Так добре, як зараз, ще ніколи не було. Ще й зарплату підняли».
— Якби у Верховній Раді були представлені справжні аграрії, то вони б не допустили такої несправедливості у ставленні до реальних господарів. Вартість витрат на одиницю продукції з кожним роком зростає. Енергоносії, запічастини, обслуговування техніки, мінеральні добрива, засоби захисту рослин дорожчають. Кажуть, що таким чином наближаємося до Європи. Тоді дайте нам такі ж дотації, як у них. У європейських країнах рік тому тільки прямі дотації становили в середньому 229 євро на гектар. У перекладі на наші гроші — 70 тисяч гривень! В деяких державах доходило до 400 євро. Десь за 130 тисяч гривень! В Україні як кіт наплакав — всього... 1,5 євро, а в 2017 році аж... 5 євро. За таких нерівних умов ми хіба зможемо конкурувати з їхніми аграріями?

Натомість нас добивають податками і виплатами ПДВ. Зібрав кілограм зерна чи надоїв літр молока – плати 20 відсотків. За що? За те, що людей годуєш, зарплату платиш, соціальну сферу утримуєш, про продовольчу безпеку дбаєш? В 2016 році заплатили 7,5 мільйона гривень податків, а минулого вдвічі більше – 15 мільйонів. Скільки ж то можна було за ці гроші придбати техніки, спорудити приміщень, поремонтувати доріг!
– Куди вони пішли?
– Самі бачите. У Святці була єдина в Україні лікарня Червоного Хреста. Ми допомагали їй чим могли. Перед-
усім продуктами. Але потім восьми лікарям їхнє начальство припинило виплачувати зарплату…
– Зате чиновників не меншає…
– Спробуй щось побудувати на свій розсуд. Стільки потрібно дозволів, що аж голова обертом йде. Усюди посадовці на зарплатах. Колись як було: розрахував, намалював, пояснив і все. Далі справа за виконавцями. Тепер по-іншому. Крутять як циган сонцем.
От ми у себе встановили сучасну сушарку. Заплатили за неї купу грошей. Квапилися до жнив. Вона вкрай потрібна. То нам подачу газу затримали. І держава не може вплинути на ситуацію.
– Ви ще п’ять років тому розповідали про проблему з водою.
– Вона й досі не вирішилася. В нас є бригадний хутір Мар’янівка. Там кудись поділася вода із криниць. На 50 хат залишилася одна. Ми пробурили артезіанську свердловину на глибину понад 70 метрів. Збудували водонапірну башту, придбали і встановили обладнання. А подати воду не можемо, бо до неї електроенергію не підключають.
– Чому?
– Вимагають щоб ми під нею землю приватизували.
– Це як називається?
– Нам у контору газ не хотіли підключати. Теж вимагали приватизації приміщення. Через цей абсурд і безлад змушений податися в політику.
Василь Мастій у громадсько-політичній царині постать дуже цікава. Хтось агітує за себе і обіцяє золоті гори, роздає листівки. Василь Васильович в цей час просто чесно працює і люди обирають саме його. Ось і вся піар-і політтехнологія! В підсумку Василь Мастій член політвиконкому обласної організації Аграрної партії, голова обласної асоціації агровиробників, депутат обласної ради.
– Виборами у наш Хмельницький парламент я не переймався. Що говорити людям, які мене і так добре знають, – згадує Василь Васильович, – за мене віддали 88 відсотків голосів. Між іншим, це найвищий результат в області.
У селі ти повинен жити серед людей, працювати серед людей, дбати про людей і вести їх за собою. Вміти слухати їх і говорити з ними. А вони тобі дадуть оцінку. Моя доля назавжди пов’язана зі Святцем і односельцями. Я тут народився і звідси нікуди не подамся. Точно знаю, що ніякий заїжджий магнат сюди не приїде допомагати моїм землякам у такий скрутний період. Хіба своїх наглядачів пришле, забере останнє й обкладе поборами.
Як на мене, я зробив три важливі речі: побудував школу, церкву і лікарню. Іншими словами кажучи, храми науки, духовності і здоров’я. А ще допоміг врятувати село і господарство.
– Воно виникло на руїнах колгоспу?
– Ні, ми практично зберегли його структуру. Навіть коней. Їх у нас 141. Використовуємо як тяглову силу і транспортний засіб. Підводи їздять збирати молоко, кіньми обробляють невеликі присадибні ділянки.
– Можна на них глянути?
– Вони в нас робочі, а не верхові скакуни. Але в журналістів завжди викликають до себе інтерес. Бо це дивовижа. Якось приїхав до нас ваш колега з радіомовлення. Я йому про все розповів, а як дійшов до коней, то він одразу загорівся і просить: «Зробіть так, щоб кінь у мікрофон заіржав. Це дуже пожвавить мою розповідь». І що ви думаєте, із поваги до вашої професії мусили коня за хвоста смикати! Сьогодні ЗМІ б’ють на емоції, привчили людей до спецефектів і яскравих картинок, а колись допомагали самостійно міркувати і покладатися на здоровий глузд.
Від’їжджаючи із Святця, я подумав, що його жителям пощастило у багатьох відношеннях. Але найбільше в тому, що вони мають у себе такого господаря як Василь Мастій: мудрого, грамотного, спокійного, чемного, розсудливого і дотепного.
Про таких кажуть: «На них земля тримається».