Надрукувати
Категорія: Економіка
Перегляди: 254

Впевнений, наша газета “Подільські вісті” користується популярністю не лише в населення Хмельниччини, а й найкраща серед видань інших областей. Тому, сподіваюся, зі змістом опублікованих у ній матеріалів знайомляться і керівники держави. Може, вони прислухаються до думок і пропозицій своїх громадян, зроблять висновки і подбають про покращення життя людей. У даному випадку мова йде про забезпечення виробництва продуктів харчування тваринницького походження.

Кожен читач може підтвердити, що м’ясо-молочні вироби (ковбаси, сири та інші) для більшості українців не по кишені. «Виробляй українське — купуй українське» — такі заклики неодноразово лунали на передвиборних марафонах. Чуємо їх від урядовців та політиків і тепер. Але чомусь щоразу після таких патріотичних висловлювань кількість вітчизняних продуктів зменшується, а ціни на них зростають.
Можливо, хтось зауважить, що порушене питання не на часі. Однак епідемія коронавірусу колись відступить, як і закінчиться карантин. Тоді керівництву доведеться обміркувати і спланувати економічний розвиток нашої держави на наступний період.
Згадуючи 50-60-ті роки, не пригадую хоча б одного однолітка в моєму селі, який би не пас худобу. Навіть дівчатка брали у цьому участь. На пасовищах проходили наші канікули. Тоді навіть у найбіднішому дворі тримали одну-дві корівки, іноді з приплодом, а ще свині й домашню птицю.
Доглядати за таким господарством було вкрай важко, бо крім клопотів за ним, доїнням, випасанням, необхідно було заготовити корми і сіно. Лугів для пасовищ тоді вистачало, а в кожній садибі крім орної землі були ділянки для багаторічних трав.
Селяни забезпечували себе м’ясною і молочною їжею тільки домашнього виробництва. З кожним роком поголів’я худоби збільшувалось, а надлишкова продукція приносила грошові надходження для сім’ї. Приміром, уже в 80-их роках у Воробіївській сільській раді, яка об’єднувала ще чотири села, в жителів нараховувалося 1200 корів і від кожної надходило державі понад 300 кілограмів молока на рік, а ще з усіх дворів 280 центнерів м’яса. Звичайно ж, кошти за продаж поповнювали сімейний бюджет.
У ті часи і колгоспні ферми були переповнені ВРХ, свиньми, вівцями, курми, качками, гусками. В нашому районі. як і по всій Україні будували великі молочнотоварні і відгодівельні комплекси.
В системі агропромислових об’єднань тваринництво завжди було в центрі уваги, бо ця галузь цілий рік забезпечувала грошові надходження на рахунки господарств, а суспільство — м’ясними і молочними продуктами.
Працювали їдальні для працівників ферм і полів. Безкоштовно виділялися продукти лікарням, школам і дитячим садочкам.
Виробництво молока і м’яса в господарствах було поставлено на промислову основу. Механізація та автоматизація виробничих процесів забезпечували чистоту приміщень і тварин, поліпшувалися санітарно-побутові умови працівників. На всю область славились Мушкутинці відгодівельним комплексом на 12 тисяч свиней, молочнотоварні комплекси в Макові, Міцівцях, Чанькові, Воробіївці, Миньківцях та інші, де забезпечувалися високий рівень виробництва і виконання завдань.
Наприклад, у Міцівцях нараховувалося 3,5 тисячі голів ВРХ із них 1000 корів. Звідси здавали на маслозавод 16 тонн молока за добу. Крім цього, в господарстві мали 1,5 тисячі свиней, 800 овець, 4 тисячі качок.
Навіть у найменшому в районі господарстві села Мала Побіянка утримували 1500 ВРХ, з них 400 корів від яких надоювали по 5 тонн молока за добу. А ще на відгодівлі перебувало 450 свиней.
Дунаєвецький маслозавод ледве справлявся з переробкою молока. Держава виділила кошти для нарощення його потужностей до 500 тонн молока за добу.
Проте з початком так званого «реформування» в 1993 році, коли було здійснено 80 відсотків робіт фінансування припинилось. Нині маслозавод готовий до переробки 250 тонн сировини на добу. Але триває занепад тваринництва. Через нестачу кормів і безгрошів’я селяни вирізали худобу. Не в кращому становищі опинилися і господарства. За запчастини, насіння. мінеральні добрива, пально-мастильні матеріали необхідно було розраховуватися готівкою. Почався масовий вивіз худоби на м’ясокомбінати. В деяких видавали корів на оплату праці. Так тривало до спустошення ферм і зникнення колективних господарств.
Сьогодні в деяких селах залишилось лише по кілька десятків голів худоби. Не густо і в господарствах.
Занепад тваринництва відчуло і населення. Магазини і ринки заповнили м’ясні вироби, йогурти та сири невідомого походження. Різко підскочили ціни.  
 Зрозуміло, тваринництво важлива і в той же час важка галузь, для існування якої, крім приміщень, необхідна механізація та автоматизація, потужна і дешева кормова база. Тут самотужки без допомоги держави ніяк не обійтися.
Можливо, перші кроки вже зроблено. Розроблена Урядова програма отримання дотації за вирощування молодняка ВРХ фізичними особами з надією, що це дозволить зберегти наявне поголів’я і збільшить виробництво молока в особистих господарствах.
Але чи захочуть селяни знову заводити корів? Та й ходити біля них не буде кому, адже молодь виїхала.
На мою думку, було би правильно в законі про землю серед умов купівлі записати зобов’язання щодо утримання певної кількості худоби пропорційно до площі ріллі. Тоді завдяки органіці ще й підтримувалася би родючість ґрунтів.
А надалі необхідно залишати площі для випасу. Відтворювати сівозміни кормових культур.
Виробництво вітчизняних мінеральних добрив, здешевлення пально-мастильних матеріалів для сільгоспвиробників знизило б собівартість концкормів.
Отже, завдяки відповідним рішенням утворяться доступні для людей ціни на м’ясо-молочні вироби. Та все-таки без державної програми фінансування і дотацій годі про таке мріяти. Хоча б перейняти досвід Швейцарії, яку вважають молочною країною. Всі продукти без жодних домішок. Корови вважаються майже священними.
Була би політична воля у влади, а повернути тваринництво до життя нашим працелюбним селянам завжди до снаги.
Тоді на торговельних прилавках буде достатньо якісних м’ясних та молочних продуктів вітчизняного виробництва і за доступними для всіх нас цінами.