Надрукувати
Категорія: Економіка
Перегляди: 297

– Та що тепер коментувати, коли президент закон вже підписав? – невесело констатує ситуацію довкола ринку землі в Україні Лідія САМОЙЛЮК, директор СТОВ «НИВА», що на Теофіпольщині. – Допоки можна було свою позицію відстоювати,  відстоювали і фермери, і потужніші сільгоспструктури. Наголошували, що люди  сьогодні – проти! Напевне, й треба запроваджувати ринок землі, але не в такому форматі приймати доленосні рішення для країни. Якби ж  було так, як пишеться в законі, то це ще півбіди. Та досвід української демократії протягом десятиліть навчив, що пишеться одне, а робиться інше. Головне для чиновників те, що рішення прийнято, а народ мусить згодитися. Згадаймо, як підіймали ціни на енергоносії, комуналку тощо, обіцяючи народу субсидію. А спробуйте нині її отримати або не втратити! Згадаєте моє слово, так буде і з землею… 

— Беззаперечно, людина повинна мати право розпорядитися своєю землею ще за життя, — продовжує Лідія Григорівна. — Але держава мала би передбачити такі механізми, які унеможливлювали б «віджимання» паїв холдингами чи закордонними багатіями. Більшість моїх колег вважають, що крайнім у ланцюгу на придбання землі має стояти державний банк і ніхто інший. Спочатку потрібно було детально розписати механізми продажу землі, які будуть зрозумілими простому селянину, протестувати їх, а потім приймати закон, але в нас навпаки.
В Україні багато чого робиться бездумно та поспіхом. Згадайте хоча б реформування, а, швидше, — ліквідацію колгоспів. В області на пальцях однієї руки можна перелічити господарства, які не втратили своїх позицій після тієї реформи. А таких, де люди зберегли роботу, майнові паї, де залишилася соціальна складова, — ще менше. Маючи не один десяток років професійного стажу, спостерігаю, як знищено ферми, спустошено села як наслідки цієї реформи, і в толк не візьму — в чому виграло село й Україна? Може, в тому, що завозимо сільгосппродукцію із-за кордону на прилавки супермаркетів? Політика українського державного «протекціонізму» щодо власного товаровиробника полягає в його найшвидшому знищенні на догоду власним та закордонним монополіям. Чи було колись інакше? І чому сьогодні народ має вірити, що в нього не видеруть землю з-під ніг?
Лідія Самойлюк добре знає про що говорить, неодноразово підприємство спільно з селянами відбивалось у прямому значенні слова від тих, хто вже намагався «проковтнути» їхню землю разом з людьми. І, як буде далі — питання.
— Цікаво, як реалізовуватиметься закон на місцях? — продовжує керівник «НИВИ». — Думаєте, ми в себе в господарстві не помилялись із розпаюванням землі? У вісімдесятих було так: люди тікали з села в місто за кращими умовами, потім у дев’яностих тікали знову в село, бо в місті була проблема з продуктами. Попрацювали декілька років, отримали пай — і знову в місто. А дехто все життя працював у полі, на фермі, на тракторі, а потім діти забрали їх у місто за станом здоров’я. Все! Згідно з умовами реформування, вони втратили право на пай. Ваша газета багато разів писала про ситуації, коли було порушено принципи справедливості щодо громадян через недосконало виписану реформу. Де гарантії, що так не буде і зараз? Мало того, тоді окремі наші односельчани зверталися до суду, але рішення були не на їхню користь, хоч господарство надавало підтвердження, що людина працювала тут чи не все життя.
Отже, спочатку потрібні перевірки, ґрунтовний аналіз, а потім — закон!
Дурять людей обіцянками. Це вже наче така традиція, — веде далі директор сільгосппідприємства. — Ось і новий Президент обіцяв, що вчителі, лікарі будуть отримувати еквівалент у тисячах доларів, що закінчиться війна... І де результат?
А попередній керівник держави, що творив? Певно, власних мізків не маємо, щоб із-за кордону чужих тягнути? Поляк-музикант мав керувати залізницею, панянка-грузинка — поліцією, медсестра-американка — медициною і так далі. Це державна кадрова політика чи цирк?
Мій батько в Другу світову  штурмував рейхстаг, тому добре знаю, за що люди воювали. Не лише за життя і волю, а й за землю. А сьогодні ми продамо іноземцям землю разом із кістками наших воїнів, продаємо те, за що полягли мільйони! Оце так «патріотичне» рішення!
Мені в цій ситуації зрозуміле лише одне: заводи продали, фабрики продали, тепер нова влада спокусилася на те, на що ні в кого раніше рука не підіймалася — землю продати. Хіба після продажу землі станемо багатшими? Навряд чи. Невже сьогодні зайнятися більше нічим?!
Шкода, що при Кучмі, коли переформатовували виробництво на селі, не залишили кращий набутий досвід, підкріпивши його новими ринковими механізмами, а пішли шляхом фактичного знищення господарств. Зрозуміло, є що запозичити в інших країнах, та руйнувати все й бездумно — злочин. На жаль, катастрофа може повторитися, тепер уже із продажем землі. Тільки у значно більших масштабах! Думаймо, щоб не втратити найдорожче.
Про вболівання за землю, за долю села, за людей ми не раз дізнаємося, відвідуючи сільгосппідприємства області. Цю думку передаємо читачам. Тому «Подільські вісті» продовжать цикл публікацій на цю болючу тему.