Надрукувати
Категорія: Економіка
Перегляди: 221

Попри карантинні обмеження, листів у нашій редакційній скриньці, на щастя, не поменшало. Спасибі працівникам пошти і нашим листоношам, які теж, як багато інших надвідповідальних структур, трудилися у цей непростий період.

Найчастіше все ж у листах порушується питання гнітючого безгрошів’я, приреченого виживання, дармового гарування подільських селян, що лише посилилося зі світовою пандемією. Справедливо порушували дописувачі питання тотального безробіття, занепаду економіки, що, окрім найстрашнішого – загрози для життя і здоров’я українців, – спровокував коронавірус. Багато батьків та вчителів ділилися враженнями й думками щодо новизни в освітній царині, адже вперше в історії учасники навчального процесу займалися дистанційно, достойно прийнявши виклик сьогодення, освоївши всі потрібні програми та платформи. Жартують, що батькам школярів, надто початкових класів, уже впевнено можна видавати педагогічні дипломи, а у вчителів доба мала всі сорок вісім годин. Проте посидючість і відповідальність учнів приємно дивувала, хоча нерідко на онлайн-уроках з’являлися домашні улюбленці чи батьки у піжамах. Всі все витримали. Звісно, шкодують випускники і їхні батьки, що омріяні випускні сукні і костюми, бали й ресторани, незабутні урочистості саме у їхній зірковий час, якого так довго чекали, неможливі. Та, як мовиться, головне – зберегти здоров’я, своє і рідних, свято завжди можна перенести.
«Ми розуміємо, що всі карантинні обмеження, введені в Україні зі стартом у нас коронавірусу, потрібні і лише для збереження людського життя та здоров’я, – пише Микола Захарчук. – Проте, повірте, життя у селах, особливо віддалених, де й магазинів нема, лише привозні лавки, втратило й без того далеко не яскраве забарвлення. То добре, в кого діти є, які автомобілі мають. А так… Ні насіння, ні продуктів. А про аптеку й мови нема. Це у містах, кажуть, люди від паніки всі ліки (треба-не треба) поскуповували, а потім щодня в аптеку на прогулянку ходили (туди дозволялося)».
«Серце краялося, коли дивився новини, як знищували українські фермери власно вирощену продукцію через відсутність сполучення, неможливість роками налагодженого збуту і через закриті базари, де реалізовується 80 відсотків вирощеного, – пише Назар Дильовий. – Натомість у супермаркетах ми купували заморську продукцію, підіймаючи економіку інших країн. А пересічний селянин, він як? Він так само відрізаний від усього. Наробившись тяжко-чорно, виростивши чимало розсади з надією хоч щось заробити, не мав бодай найменшої можливості її реалізувати, так само власні тепличні огірки і все інше. До дармової праці ми, в принципі, звикли, але цьогоріч дуже страшно й образливо».
«Хто проживає неподалік районного чи обласного центру і має непогане транспортне сполучення, вірніше, мав до карантину, бодай якось оправдували тяжку працю біля худібки, – ділиться Марія Бондарчук з Ярмолинеччини. – Вдосвіта встали, худібку помили, обійшли, нагодували, подоїли, на автобус вмудрилися встигнути... Так сир, сметана й молоко, продані на стихійних ринках, забезпечували можливість придбати корми, насіння на пашу, сінокоси й таке інше та ще й заробіток був. Зараз вихід один – здавати молоко. Заготовачі його приймають за ціною вкрай принизливою і смішною – пляшка води значно дорожча. Не раз зверталися люди до власників молокопереробних підприємств з проханням переглянути цінову політику, бо ж знаємо, по чім ота продукція згодом на прилавки потрапляє. Кажуть, це аж ніяк неможливо, тим більше, в період, коли не функціонують школи і садочки, з якими у них тендери. Не хотілося б, аби наші онуки корівку бачили лише на фото. Та іншого виходу, аніж пускати годувальниць на забій, той селянин уже не має».
«Коли з першого дня карантину з екранів телебачення нас закликали сидіти вдома, почався челендж: хтось із відомих розповідав-демонстрував, як проводить час на карантині, – читаємо у листі Петра Посікери з Ізяславщини. – Складалося враження, що в них всіх змагання: у кого домівки крутіші, оснащення багатше, меблі вишуканіші. Чому ж не показували, як живуть на карантині на пенсію, за яку можна було купити аж два кілограми імбиру, в давно неремонтованих хрущівках і потрісканих глинобитних хатах пенсіонери, які все життя працювали вчителями, медиками, інженерами? Не розказали, як панічно вони бояться не лише коронавірусу – будь-якої хвороби, бо не те на лікування, на обстеження не мають».
«А як вам відповідь народного депутата Трухіна щодо задекларованих 22 мільйонів гривень? – запитує Євгенія Балагур. – Він з неприхованою насмішкою пояснив журналістам, що то подарунок від батьків – 11 мільйонів подарувала ненька, стільки ж батько. І одразу апелював: «От вам батьки життя подарували, воно дорожче за 22 мільйони, правильно?» То що з його життям не так, що аж стільки доплатити довелося?»
«Оце читав, скільки на місяць виділяє держава на утримання одного ув’язненого, волосся дибки стало. І не тому, що маю щось проти людей, які оступилися. А тому, що пенсіонер, який все життя чесно і віддано трудився за дипломом, чи без нього мозолі заробляв і спину гнув, за місяць отримує в рази менше, – справедливо обурюється Іван Причепа. – От і виникає запитання: то хто ж з нас сидить: пенсіонер чи ув’язнений».
Всі листи, і ви вже звикли, ми не маємо можливості надрукувати за раз. Тож продовжимо у наступному «Зворотному зв’язку». Дякуємо, що довіряєте. Чекаємо нових листів.