Дідусь Макар завжди любив розповідати нам усілякі історії і виконував це дуже майстерно, наголошуючи в потрібному місці і жестикулюючи руками. Виходило ефектно й переконливо. А ми, малі, заглядали дідусеві в рот, звідки, мов струмок, витікали магічні слова, з яких складалися факти, події — своєрідні пазли великої історії.

Наче в казці, змальовувалися події Першої світової, коли дідусь ще був молодим і дужим, все міг і все йому вдавалося. Скупі рядки революції не означали браку подій, просто дідусь не брав участі в цій какафонії, бо його насторожувало те, що владу захопили люди, які нічим не володіли й нічого не вміли.
Дідусь був майстровитою людиною, ремісником по-тодішньому: на хуторі лише він один міг витесати коромисло, змайструвати цеберку, виготовити воза чи бричку. Землею він не володів, і перші спроби експропріації не торкнулися його особисто, проте натяк він зрозумів.
Взагалі хуторяни не дуже бідували. Серед них не було пролетарів, гендлярів, не було в їхньому селі ні шинка, ні церкви. Свій достаток вони наживали важкою працею. Тож грім і блискавка спершу й впали саме на них — і в один момент самодостатні люди стали пролетарями. За словами діда Макара, пролетарі — це ті, які лежали п’яними під шинками, не приходячи до тями.
Крім різних рубанків, фуганків і пилок, у нашого дідуся були і жорна — невеличкий млинок, на якому молов зерно на борошно. Він самотужки виготовив цей реманент, чим неабияк пишався. Аби не їхати до млина, хуторяни часто користувалися його послугами, залишаючи символічну подяку — мірку готового борошна.
На початку 1933-го селяни залишилися безземельними, проте- відібрана земля лежала пусткою. А продзагони, хвиля за хвилею, налітали на села й хутори, вигортаючи всі приховані запаси до останньої зернини. Тим часом піднесена революційною хвилею дружина дідуся переїхала в село, де було створено товариство по обробітку землі. Носила червону хустинку й співала революційних пісень. Закортіло до спілки й сусідці Галі, яка, здавши свою землю на стіл, тобто, в оренду — за половину врожаю, безземельна і без надії на перспективу знайшла свій прихисток у комуні. Та Бог їй суддя. А от її донька — десятилітня Мотря — залишилася живою, мабуть, тільки завдяки молитвам. Як міг, мій дідусь допомагав дівчинці, а вона намагалася віддячити — мила посуд, підмітала в хаті та на подвір’ї, годувала курей і собаку Жука. Сердитий пес, але з Мотрею примирився. Кожного разу, як дідусь кликав Мотрю до столу, вона спершу намагалася відзвітувати за виконану роботу, підкреслюючи, що дармового хліба не їсть. Тим часом мати Галина, навідуючись, приносила по дві крумки хліба з висівок, які сама ж і з’їдала.
…Перші опухлі хуторяни з’явилися навесні 1933-го. Як правило, ніхто з них не виживав. Нікому не було діла до них, і вони знали про це.
Нашу сім’ю в ті часи неабияк виручали жорна, надійно сховані від продзагонівців. Вони давали можливість отримати дідусеві мірку борошна щоразу, як хуторяни приносили жменьку-дві зерна, надійно прихованого в нетрях подвір’я. Бо з борошна на біду можна було приготувати ой як багато. Дідусеві довіряли, і він не заклав нікого.
Одного разу не повернулася з роботи сусідка Галя — мати Мотрі. Вона не дійшла пів кілометра до хутора, бродячі пси обгризли обличчя до невпізнання. Встановили її особу тоді по одягу. А от дві скибочки висівкового хліба собаки не зачепили… Мотрю забрали до сиротинця.
Між життям і смертю перебувала більшість хуторян. Ще донедавна вони пишалися своїми статками, тепер жалюгідні й опухлі чекали свого судного дня. Теплими літніми вечорами нерухоме повітря ставало ніби густішим від насиченого аромату липи і матіоли. Проте тоді, в 33-му трупний сморід забивав подих і виїдав очі. Вижили одиниці.
Іноді під час розповідей тремтячий голос дідуся Макара змовкав, він довго шукав хустинку, аби протерти зволожені очі. Ми знали дідусевий репертуар, у нього ще в запасі були події Другої світової війни, ГУЛАГу, але то вже інші історії…