В кінці червня 2018 р. з’явилася в Інтернеті польською мовою така об’ява: «Запрошуємо всіх зацікавлених історією нашого краю на небувалу подію в нашому місті, якою є відкриття пам’ятної дошки вшанування польських жовнірів, Ізяславських уланів, які захищали незалежність нашого краю і всіх нас. Подія буде мати місце 1 липня 2018 року о 10:00 годині в костелі Св. Дороти.  Удостоять нас своєю присутністю шановні гості з Польщі, представники влади міста Славута і району Славутського, члени Спілки поляків України з Києва, Хмельницького і сусідніх Товариств поляків. Чекаємо вас всіх і розраховуємо на вашу присутність. Керівництво відділення Спілки поляків України в Славуті».
Але чому запрошення, яке мало б зацікавити багатьох жителів Славути, помістили лише в інтернеті? Чому його не продублювали українською мовою у місцевих газетах? Дуже поспішали, адже на адресу голови відділення спілки Марії Ковальчук історична довідка щодо доцільності розміщення дошки в костелі була відправлена з Варшави лише 28 червня 2018 року!!! Як можна встановлювати пам’ятний знак, текст напису на якому нікому в Україні не відомий? А робилось все це похапцем, бо дії організаторів цієї акції від початку були протиправними! На таке «запрошення» є вдала українська приказка: запросили на дорозі, щоб не були на порозі!

Четверте століття, перетягнувши і зацвяхувавши, як труну, історію Русі з київського Подніпров’я на себе, Росія прагне підкорити світ і правити в ньому. Така в них, виявляється, продиктована Небесами особлива місія: окультурювати й ощасливлювати «дикі народи». Іншими словами, втягувати в орбіту «чорної діри» прихильників (насправді завойованих) «русского мира». У Московії розуміли: велика нація не може обійтися без великого минулого. Бо велич імперії – не лише в території та озброєнні, а в славі могутніх і визначних предків. Без них вона зміліє у глушині та рабстві. Ось і вирвали хитрощами і нахабно привласнили великокнязівську історію Руси-України… А щоб замести сліди злочину, нашу старовину спорядили в личаки і каптан, розцяцькували латками-міфами – і вийшов «великорос». «Московську блекоту» (Т. Шевченко) перейняв сучасний брехливий Кремль. Але час і світ уже не ті…

Саме так називають сьогодні у світі, й в Україні зокрема, той псевдо-патріотичний шал, який розпочинається всякий раз у Росії напередодні 9 Травня і демонструє чергову спробу рашистів і представників так званого «рускава міра» приватизувати Перемогу в Другій світовій війні. Зрештою, чому дивуватися, коли кілька років тому сам Путін публічно зауважив, що росіяни виграли б війну й без українців. Тепер дійшла черга до союзників — американців з англійцями, яких невдячний і хамовитий «рускій Ваня», він же — Іван БЕЗРОДНИЙ І НЕПОМНЯЩИЙ, зневажливо обзиває ПІНДОСАМИ. Неспроста ж найперший друг і соратник Путіна — «бацька» Лукашенко, не чекаючи, коли й білорусам рашисти вкажуть на історичну лаву запасних у перемозі над фашизмом, не втримався і зауважив, прозоро натякаючи на своїх північних сусідів: «Білорусія проти спроб будь-кого приватизувати перемогу в Другій світовій війні».

Сьогодні з новою силою зажевріла надія, що Українська церква нарешті відновить свою канонічність, украдену колись єдиновірним сусідом і «братом», та отримає визнання інших православних церков.

Тридцять друга весна минає. З дня, коли сталася найстрашніша техногенна катастрофа XX ст. — аварія на ЧАЕС. Найбільшу дозу радіації отримали жителі України, Білорусі, Росії. Токсичні дощі пройшли у Швеції, Фінляндії, Західній Німеччині. Чорнобильська аварія накрила своїм страшним крилом 3,5 мільйона жителів України, з яких майже мільйон — діти.
Під час гасіння пожежі на четвертому блоці АЕС загинула 31 людина. Нині жодного з 50 пожежників, які гасили пожежу у перші години після вибуху, немає серед живих. 600 тисяч ліквідаторів наслідків аварії, отримали високі дози радіації. Як «зниклий батальйон», увійшли до історії ліквідації 700 тисяч мобілізованих військовослужбовців — молодих солдатиків, які практично голіруч, без елементарних засобів захисту, боролися з атомом. Вони просто лопатами скидали з даху реактора радіоактивний графіт, працюючи лише по дві хвилини (разом з тим, влада довго не хотіла підтверджувати використання мобілізованих у ліквідації наслідків аварії).
Практично з перших днів участь у ліквідації взяли й працівники органів Міністерства внутрішніх справ України. З Хмельниччини їх було майже 400. З них 73 уже відійшли у засвіти. У грудні 2017 року світ побачив альманах «Книга спогадів», у якому, власне, й зібрані розповіді ліківідаторів-подолян. Ініціатором видання став голова хмельницької громадської організації «Чорнобиль» співробітників органів та військ МВС Віктор Чорний. Пропонуємо вашій увазі деякі з цих спогадів.