Провели в останню путь... Поховали молодого захисника... Батька і чоловіка, сина... Саме такими заголовками рясніють газети та соцмережі. Чи не забагато крапок там, де має бути одна — Україна без зрадників? КРАПКА. Одна. Жирна крапка. Адже за кожним таким повідомленням людське життя, яке ніколи не повернеться, сльози на обличчі дитини, яку вже ніколи не обійме батько, постійний сум і чорна хустка до кінця життя на голові сивої матері.

Попри примхи погоди, заметілі й замети, редакційна пошта продовжує тішити листами. Дякуємо, дорогі читачі, що ділитеся радощами і болями, проблемами й здобутками, питаєте поради.
Чимало рядків, просякнутих гордістю за славних земляків, присвячені подолянам – воїнам-афганцям, Героям Небесної Сотні, яких вшановували днями. Левова частка листів про здирницькі тарифи, що стрімко обганяють прибутки, хоча насправді не повинні б перевищувати 15 відсотків від доходів; про те, як важко заощаджуючи, аби підвезти газ, доводиться вдягнутому спати, і знову заощаджувати на… дрова, так дешевше (хоч йди купи їх, найми людей, щоб порізати, порубати, поскладати – на кілька сотень все ж дешевше, нерви і клопіт грошима не міряємо, їх на таку послугу просто нема); про недосяжне лікування; про безцінну селянську працю, що щедро віддячує хіба загрубілими мозолями й все новими болячками; про коронавірус і спровоковані ним події...
Але й відрадно, що пишете й про приємні події, отже, їх, Богу дякувати, теж вистачає на Хмельниччині. Отож нині про позитив.

Його знають і шанують на Поділлі – увінчаний багатьма нагородами та відзнаками за самовіддану, подвижницьку працю хліборобську, якій присвятив усе своє життя. Слово – про Сергія Микитовича Кротіка, який понад сорок років очолював одне з найкращих, найуспішніших сільгосппідприємств на Хмельниччині і в Україні – агрофірму «Мрія» села Сокіл, що на Кам’янеччині, який чимало зробив для сільського господарства, сільських трудівників. Про нього, заслуженого працівника сільського господарства України, почесного професора Подільського державного університету, почесного громадянина Кам’янець-Подільського району написані книги, його досвід, стиль і методи господарювання узагальнювалися, вивчалися, ставали надбанням галузі.

Там щоднини стріляють, гинуть люди, розруха, руїни, смуток – війна. А тут – звичне повсякдення, робота, відпочинок, і про війну, на щастя, знають лиш зі все коротших телевізійних передач, звітів у новинах, заміток у газетах, розповідей волонтерів і неговірких очевидців, їм же розповісти, означає по-новому пережити. І там, і тут – Україна. І тут, і там – українці. І все менше з кожним днем на мирних територіях охочих допомагати бійцям, проте збільшується кількість тих, хто нарікає, що неймовірно втомився від війни, тому перемикає на інший канал, як тільки-но про неї згадка. А чи ж не втомилися там, місцеві, наші захисники? Страшні атрибути війни, її наслідки, її будні, атмосферу, що витає у бліндажах і окопах, привезли до Хмельницького: музей російсько- української війни відкрили у костелі Христа Царя Все- світу в обласному центрі.

Віталій Українцев загинув за наше з вами мирне небо, за світле завтра України. Ще в травні 2014 року герой вступив до лав батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» та виконував завдання у зоні проведення тоді ще антитерористичної операції в межах Донецької області. 14 вересня, поблизу села Первомайське, екіпаж добровольця вступив у нерівний бій з диверсійною групою бойовиків. Під час цього бою Віталій загинув. Посмертно він нагороджений орденом «За мужність».