Чимало періодики приносить в оселі селян Валентина Куян. Та серед розмаїття газет найріднішими, каже вона, стали “Подільські вісті”. Мабуть ще і тому, що її перший робочий день розпочався саме з цього часопису, бо якраз тривала передплатна кампанія. Навіть засумнівалася, чи зможе виконати заплановане.

Її життя, точніше – робота, є прикладом того «покращення вже сьогодні», яке обіцяли нам і яке спіткало нас усіх, у тому числі й Наталію Гвоздовську – начальника поштового відділення села Цикова Чемеровецького району. Бо, власне, який вона начальник, коли у неї – жодного підлеглого! Хоча донедавна було аж  чотири! Тож у результаті бездумного реформування та оптимізації поштового зв’язку вона, при мінімальній зарплаті, працює одна за начальника і листоношу. Бо хоч підпорядковане відділенню зв’язку село Карачківці за три кілометри від Цикової, але розкидане чи «розкарячене», як тут кажуть (від того, мабуть, і назва), як той Рим – на семи пагорбах, які обійти – добрі ноги тра’ мати. Одного разу Наталя, «озброєна» двома сумками, в одній з яких – пошта, а в іншій – усякий крам, «засікла» свій кілометраж, і вийшло понад… 20 кілометрів! Напівмарафон, який складає  21097 метрів!

Село водночас і радість, і біль України. Радість – бо це наша першооснова, хребет нації. Саме з села ми всі, або наші батьки, вийшли. Воно залишається малою Батьківщиною, з якою пов’язані незримою пуповиною. А біль?.. Викликає тривогу і сум його поступовий занепад, знелюднення, спричинене масовим виїздом молоді в міста або, що ще гірше, за кордон на заробітки. Така ж доля спіткала мальовниче село Нефедівці Староушицької територіальної громади.

Скільки позаду пережитого, зболеного, звіданого – одному Богу відомо. Тому це дає право вірити, що попереду неодмінно лише світлі миттєвості: пекла ж бо сьорбнуто – доста.

Позаду в Олексія Кодьмана, тернополянина, розвідника 56-ої бригади, війна, 26 місяців полону, «ізбушка» (приміщення колишнього Донецького СБУ), 97 Макіївська колонія, тридцятирічний ювілей, зустрінутий у ямі-одиночці з половиною вщент зачерствілої хлібини, знайденої у трубі камери від попереднього, певно, «постояльця»; тортури, про які ніколи нікому не казав, запевняючи, що все добре; жахливо-пекельні умови утримання наших військових, про які рідні здогадуватимуться лиш з кількох зронених слів у контексті його розмов з побратимами і розумітимуть із «букету» привезених болячок; небо через грати, мужня непокора ворогу і відчуття тотальної безвиході, почасти навіть припущення, що, певно, непотрібний власній країні, раз так довго немає обміну; постійно жевріюча надія на повернення додому, регулярні погрози швидкої страти і неможливість при цьому побачити найрідніших, аби хоч попрощатися...

Навіть за умови, що листоноші працюють не щодня, проте кілька днів ходіння по селах: від хати до хати із сумкою вагою понад двадцять кілограмів, пішки по бездоріжжю, у спеку чи в мороз, погодьтеся — труд занадто тяжкий.
Та хто на це зважає?.. Більше того, їх хочуть позбавити навіть того мізерного заробітку, що мають. Адже у країні спостерігається тенденція до закриття поштових відділень, а це, звісно, призведе до масових скорочень їх працівників. Може, то лише чутки, але сільчани стривожені. Кажуть, що не уявляють свого життя без пошти. А поштові працівники взагалі у розпачі. Вони не можуть второпати: як так, що можновладці, які закривають очі на мільйонні зарплати керівництва «Укрпошти», додумалися до такого цинічного кроку. Думаю, якби хтось із них порозмовляв із жителями села та їхніми поштарями, то, можливо б, трохи прозрів. Ми зустрілися із двома представницями сільських листонош, зокрема, із Кам’янець-Подільського та Красилівського районів. Ось що повідали ці жінки про свою нелегку роботу.