зібрали парафіяни храму святого Іоанна Богослова села Малиничі. Городину, консервації, печиво й інші смаколики передали волонтерами благодійного фонду «Мир та добро».

Уже третій рік, як парафія перейшла з Московського патріархату до Православної церкви України. Наших захисників на фронті прихожани підтримують охоче: не лише щослужби моляться за мир в Україні та повернення додому живими усіх, хто на фронті, а й щороку до новорічних свят масштабно збирають передачі. Щоправда, минулоріч пандемія завадила. А позаминулого року грамоту їм з вдячністю захисники вручили.

Те  Новоріччя  Тетяна  пригадує  з  якимось невимовно радісним трепетом серця. І не лише через незабутні  спогади його традиційного святкування в колі родини, а через пророче, загадане під передзвін годинника найзаповітніше бажання – успішно закінчити у прийдешньому році гімназію та… стати правоохоронцем. І мрія дівчини здійснилася. Звичайно ж, цьому передували,  сприяли неабияка  наполегливість  та сумлінність у  навчанні,  робота охоронцем в одному із банків у Дунаївцях, отримання серйозного багажу професійних знань у школі міліції та Національній академії внутрішніх справ, і  спорт, яким жила, котрому  віддавала увесь вільний час. 

Більшість із нас бояться пенсійного віку. Бояться, що разом з ним приходить забуття, що найцікавіша частина життя минула, тож вихід на пенсію сприймають, як вирок. Занепадають духом, занурюються в рутину домашніх справ з упевненістю, що всі дні відтепер сірі, нудні, монотонні.
Моя співрозмовниця своїм прикладом повністю руйнує ці стереотипи і демонструє, скільки переваг у цьому періоді життя та яким насиченим, цікавим він може бути.
Із Ларисою Третяк, мабуть, знайома чи не половина жителів Хмельницького. Чотирнадцять років перед виходом на пенсію працювала завідувачкою поліклініки Хмельницької міської дитячої лікарні. І не злічити сімей з маленькими дітьми, які зверталися до неї за допомогою чи порадою. Як кажуть, потрібна усім і всюди. То як воно, в один момент позбутися такої затребуваності?

Погодьтеся, таки оригінально, коли Новий рік збігається з власним новоріччям: подвійне свято – під бій курантів, із традиційними мандаринками, шампанським, олів’є, з новорічними вогниками і хлопавками, подвійні привітання, подвійне підбиття підсумків року, що минув… Ювілейний день народження першого січня завітає до Людмили Нищої з Лісоводів, що на Городоччині. Згідно з паспортом. Любили так колись записувати, дати плутаючи. Тож сама доля розпорядилася, аби ця напрочуд гарна, щира й ніжна і водночас мужня та вольова жінка святкувала уродини двічі: народилася ж бо насправді на Андрія. А може, це й до ліпшого, адже охочих побажати цій диво-людині всього якнайкращого не злічити. Заслужила, випромінюючи непідробні доброту і людяність.

Які вони, свята в окопах, де замість хлопавок справжні обстріли? Що загадають, якщо матимуть хвильку спокою, під бій курантів хоробрі захисники і захисниці? Про що мріється маленьким українцям, які вже восьмий рік живуть у війні? Думаєте, замовляють Дідові Морозові такі ж подарунки, як їхні ровесники на мирній території? В них одне на всіх найзаповітніше бажання – швидше б настав мир, аби зростати, вчитися, розвиватися під мирним небом України. Саме тому, аби наблизити омріяну Перемогу, не приїдуть до родин на свята ті надзвичайні, хто нині на передовій. Саме тому до них і до діток у дитячий центр «Ковчег» перед святами їздили волонтери. Завозили дарунки від небайдужих подолян, разом, змахнувши сльозу, згадували тих, хто зустріне свята в небесному строю, разом помолилися – за них і за мир.