Свій 70-річчя Леонід Стецюк зустрічає на рідній землі, де народився і пропрацював усе своє життя.

Завжди усміхнені, привітні, щирі, непідробно людяні, по-справжньому добрі, свої обов’язки звикли виконувати на відмінно, бо горять і живуть роботою, бо звикли працювати на совість, бо розуміють: від них залежить і вчасна доставка періодики до жителів довірених територій, і оплата комунальних, і навіть продукти, побутові товари доводиться розносити…

Цього дня Андрій Цибізов із Шепетівки чекав довгі дев’ять місяців, відколи його син Сергій потрапив у полон. Вони були справді нестерпно довгими. Кожен день, як рік. Куди б не йшов, що б не робив, а в голові лише одна думка – про сина. Як він там, у російських тюрмах: чи здоровий, чи не голодний, чи не б’ють, чи не катують?..
Часто бачив уві сні, але дотягнутися, щоб обійняти, не міг… І ось сталося!

Життя іде, і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу...
Ліна КОСТЕНКО.
Ці слова великої жінки — знаної особистості, досить влучно характеризують портрет мого співрозмовника — Григорія Миколайовича Шевчука — старости села Радівці на Деражнянщині. Бо направду в його житті мало було подій, обставин, які можна було переграти чи підкорегувати, — що й казати, лише факт служби в Афганістані говорить сам за себе. Цей досвід допоміг багато речей зрозуміти, розставити все по місцях. Тож пан Григорій знає, що, працюючи з людьми, треба максимально ретельно підбирати ключика, підхід до вирішення справи, з якою звертаються. Та й двері в старости завжди відчинені, люди йдуть і за порадою, і за допомогою. Навіть коли журналісти газети гостювали в його кабінеті, він не відмовляв односельцям у консультації, не змушував їх чекати в коридорі. Вочевидь, так і має бути — спершу інтереси громади села.

Тільки починається вересень, село геть порожніє. Роз’їжджаються по різних містах онуки, які влітку оздоровлювалися у бабусь та дідусів. А своїх, сільських, дітей, із кожним роком все менше. Школу закрили вже п’ять років тому, то спочатку всі дивувалися тій тиші, яка ніби впала на село. Тепер, звісно ж, звикли. Як і до того, що кожного ранку шкільний автобус забирає невеличку зграйку дітлахів і везе на уроки до Струги.