Лікарська династія Півників-Гордіїв розпочалася 21 серпня 1956 року, коли, після закінчення Київського медичного інституту, на посаду головного лікаря протитуберкульозного диспансеру, призначили Півника Федора Григоровича.
Його дитинство закінчилося в 14 років, тоді, у жахливому 1937 році, за брехливим доносом односельця батька, який працював бухгалтером місцевого колгоспу, забрали енкаведисти, і на десятки років доля його залишалася невідомою.
Нелегким було і життя сина «ворога народу». В класі навіть діти відверталися, не хотіли сидіти поруч за партою, а в сьомому класі його виключили зі школи. Не тому, що погано вчився: вчитель математики поставив просто так дві двійки з тригонометрії…
Тоді за нього заступився інший вчитель — Котюк Яків Іванович, і Федір залишився у школі. Далі ще гірше: 9 і 10 класи були платними, а хто мав платити за бідного сироту? В хаті інколи їсти не було що. Але й тут знайшлися добрі люди.
Потім була війна, каторжні роботи в Австрії, приниження і знущання…
Їх звільнили 20 квітня 1945 року. Привезли до Угорщини, де остарбайтери змушені були пройти перевірку в КДБ, а після неї призвали до лав армії. Під час служби потрапив до шпиталю, де його, після лікування, призначили санітаром в операційну. Спостерігаючи за роботою хірургів, вирішив неодмінно стати лікарем.
В 1947 році повернувся додому, де важко працював у колгоспі, голод… Звернувся до голови колгоспу з проханням видати довідку на отримання паспорта. У відповідь почув:
— Ти забув чий ти син? Три роки відпрацюй, а тоді приходь!
Через три роки з великими труднощами, з обманом, образами нарешті отримав паспорт і подав документи до Київського медичного інституту й незабаром став студентом… У 1956 році почав працювати на посаді головного лікаря Красилівського протитуберкульозного диспансеру.
На той час у приміщенні, де мав бути розташований заклад, було три відділення — туберкульозне на 5 ліжок, інфекційне та терапевтичне. Першим кроком нового головного лікаря протитуберкульозного диспансеру стало виселення інфекційного та терапевтичного відділень. Почали розширювати диспансер, додаючи ліжка. На кінець 80-х років минулого століття тут одночасно лікувалося 50 хворих.
Та головне, що всі нововиявлені хворі, а також ті, хто вже був на обліку, перебували під суворим контролем спеціалістів, а рівень захворювань став значно меншим.
Усього було за час перебування на посаді головного лікаря, проте завжди був вдячний усім, хто працював поруч, хто підтримував у важкі хвилини.
Чимало в тому, чого досяг у житті, Федір Григорович завдячує дружині Євдокії Яківні, з якою виростили двох чудових дітей, які пішли батьковою стежиною.
Їхня дочка Людмила Федорівна Гордій після закінчення Львівського медичного інституту повернулася до Красилова. Вона — завідувачка неврологічного відділення. У її розумінні бути лікарем — висока честь і велика відповідальність. Білий халат для неї — уособлення чесності, порядності, прагненням допомогти людині, боротися за її здоров’я, а інколи й життя.
Батьки раділи її успіхам, а тато, зокрема, сказав, що іншого вибору дочки й не сподівався. Часто повторював:
— Найперше — будь людиною! Яка б не трапилась ситуація, права ти чи не права, знаєш щось чи не знаєш, або хтось розсердив — умій тримати себе в руках! Якщо звернулися до тебе — чини по-людськи. Не завжди зможеш допомогти, але про тебе залишиться гарне враження: лікар вислухала і розрадила!
Донині вдячна йому за вчасні підказки та науку. Коли на третьому курсі потрібно було проходити сестринську практику, батько терпеливо вчив дочку тримати в руках шприц, робити ін’єкції. На той час одноразових ще не було, а в скляних часом вилітав поршень, тому робота з ним вимагала особливих навичок (так тоді думала Людмила Федорівна). Батькова наука запам’яталася назавжди.
Студентські роки — неповторні. Для неї вони були особливими ще й тому, що зустріла своє кохання, свою долю — Степана Петровича Гордія. І так вже склалося у житті, що і вдома, і на роботі в них було все взаємопов’язане. У лікарні завідувач травматологічного відділення Гордій С.П. часто звертався за консультаціями до своєї дружини — завідувачки неврологічного відділення.
Всього було за час роботи — бачила щасливі обличчя пацієнтів, які побороли хворобу, спілкувалася з родичами тих, кого, на жаль, врятувати не вдалося. Крізь її руки і серце пройшли тисячі хворих.
Неврологічні хвороби, особливо інсульти, здатні на тривалий період, інколи назавжди, прикувати людину до ліжка. І тоді потрібне не лише медикаментозне лікування, а й особливий підхід, тривала реабілітація.
Вона завжди переживає кожен випадок, коли у відділенні помирає хворий. Однак жодного разу не пошкодувала, що обрала професію лікаря, адже в іншій себе просто не уявляє.
У Людмили Федорівни чимало відзнак за сумлінну працю. Проте найдорожчі з них — щирі подяки колишніх хворих, яким вона повернула здоров’я, врятувала життя.
Самовідданість у роботі передалася дітям. Задоволена, що син Андрій продовжив лікарську династію і не помилився у виборі професії. Як і батьки, вперто й наполегливо йшов до своєї мрії. Під час навчання у Київському медичному інституті ім. Богомольця, працював санітаром, фельдшером, лікарем приймального відділення. Йому запропонували роботу в Київському інституті травматології та ортопедії, де й зараз працює травматологом-ортопедом вищої категорії, науковий співробітник відділу кістково-гнійної хірургії державної установи «Інститут травматології та ортопедії національної академії медичних наук України». Має 66 друкованих праць у вітчизняних та іноземних виданнях. Працює над кандидатською дисертацією. Його дружина — Марія Володимирівна Гордій, після закінчення Київського національного медичного університету, працює лікарем анестезіологом-ревматологом.
Син Федора Григоровича та Євдокії Яківни Вадим, закінчивши Львівський медичний інститут, працює лікарем-рентгенологом в одній із львівських лікарень, його дружина Леся Володимирівна Півник — лікар-інфекціоніст.
На сьогодні загальний трудовий стаж династії Півників-Гордіїв складає понад 250 років.
Час невблаганний. Немає вже серед живих Федора Григоровича та Євдокії Яківни Півників, ще у працездатному віці, після важкої хвороби, пішов у засвіти Степан Петрович Гордій. Проте їхню справу продовжують діти й онуки в Красилові, Києві та Львові. Хочеться вірити, що династія продовжуватиметься й далі, адже підростають діти й онуки лікарів, які є гідним прикладом для своїх нащадків.
Gismeteo 
