За ніч вона прочитує «Отче наш…» до п’ятдесяти разів, бо відпочиває кам’янчанка Клавдія Щербань не більше трьох годин на добу. Її ж син, двадцятишестирічний Ігор, не прокидається ось уже третій рік, впавши в кому в березні 2017-го.

Життєвій енергії Таміли Ткачук можна позаздрити. Адже жінка зранку із рідного Тихомеля добирається велосипедом у Ямпіль. Вона, техпрацівниця, старається, аби Будинок культури сяяв чистотою. Узялася й за ремонт приміщення. Фарбувала, білила, тому нині воно радує свіжістю й затишком. А ще співає у вокальному гурті «Перлина», намагається не пропускати репетицій, готуючи концертну програму.

У цьому упевнена Любов Граділь. Та й її чоловік Микола погоджується з дружиною. Вони вважають себе щасливими, адже Бог послав їм трьох доньок та двох синів. Окрім того, ще й діти — їхня радість і гордість.

Скажу відверто, отримавши цього листа й прочитавши, довго не могла оговтатися — дванадцять сторінок суцільного болю, списаних рясно, клітинка в клітинку, було геть не просто пережити разом із авторкою. А довелося…
Галина Володимирівна Кулик, наша читачка, проживає в Ярмолинцях. Вона — дитина війни, вже давно на пенсії, проте доля розпорядилася так, що з усіх рідних, які мали б їй постійно допомагати, підтримути, бо вона дуже хвора й немічна, був лише улюблений котик… І йому, фактично, й присвячені всі ці дванадцять аркушів.

Була впевнена, що Ангеліна Яцюк, висока з пишним волоссям до пояса, яку побачила у шкільному коридорі, мріє стати моделлю, як чимало її ровесниць. Проте її, восьмикласницю, напрочуд вродливу дівчину, не приваблює розрекламоване гарне життя, де все таке неприродне, удаване, — не лише посмішка, а й завчені жести, навіть вбрання напрокат.