Вони зростали на одній вулиці й разом дівували. Пам’ятають, як від голоду вмирали односельці, пережили воєнне лихоліття. Їх обох щедро наділив Всевишній діточками. У Ганни Загоруйко семеро синочків та донечок, а у Ганни Тимощенко — шестеро. Вони, багатодітні матері, тяжко працювали у колгоспі. Четверте десятиліття минає, як стали вдовами.
Чимало схожого у їхніх долях, однак мудра наука, підказана життям, у кожної своя.

Василь Медулич родом із Мукачевого. Там навчався, там і заробив перші гроші. Та, закінчивши університет, приїхав у Хмельницький за направленням, тут доля і звела його з майбутньою дружиною Людмилою. Батько її був військовим, тому майже все її дитинство минуло в переїздах Німеччиною. Згодом навчалася в московських школах та на території військових містечок.

Із перших днів війни аж до Перемоги пройшов фронтовими дорогами Володимир Коваль. Хоча кажуть, що час стирає пережите, але це не про Володимира Аксентійовича. Донині він пам’ятає прізвища своїх командирів, зринають перед очима побратими, з якими йшов у бій. Був поранений, а в тілі носить осколки, які досі нагадують.

Уже тринадцятий рік минає, а здається, недавно маленький Валентин, тулячись до Надії Огороднік, промовив перше слово, від якого їй дух перехопило. Онук вважав її мамою. Краще б оте щемливе слово сказав доньці, а не їй, бабусі.

Коли молода мама з донькою на руках переступила поріг крамнички, то не сподівалася, що для неї будень стане святом. Вибравши ортопедичні туфельки, приміряла на ніжки Марійки. Звісно їй, трирічній дівчинці, пора бігати, але вона так невпевнено стояла, хиталася, наче билинка в полі, і, тримаючись за мамину руку, пішла до дзеркала. На її личку з’явилася усмішка: схоже обновка Марійці сподобалася.