Дивуюся, як Валентина Меденцева без супроводжуючого дісталася аж до Краматорська. Бо ж спочатку добиралася до Києва, а вже потім їхала поїздом. Запевняє, що не вперше сама вирушає в далеку дорогу, відколи пересувається на візку. І завжди трапляються добрі люди, які їй допомагають. Добиралася у Харківський та Львівський реабілітаційний центри, а торішнього літа відпочивала у Карпатах. Ще донині перед очима величні гори, високі смереки, що аж торкаються хмар, а трави такі духмяні…

Приклад подружжя  Михайловських доводить: дароване Богом життя надто цінне і  за нього треба боротись. Боротись і перемагати.

Марія Колісник працювала бухгалтером, а у вільний час завжди читала «Подільські вісті». І донині пенсіонерка передплачує газету. Вирішила розповісти про односельчан, які попри безглузді реформи, що знищують село, намагаються вижити, а своїми добрими вчинками ще й підтримати сусідів — далеких та близьких.

Давно це було. П’ятдесят років минуло, коли у містечку відкрили музичну школу, в якій Ліді так хотілося навчатися, та їй відмовили, бо набір закінчився. Засмутилася, а батько не знав, як донечку втішити, чим їй зарадити. І несподівано з’явилася надія. Бо ж приміщення майбутньої музичної школи було старе й занедбане. Довелося шукати тямущих майстрів, щоб його відремонтувати, та ще грубки вимурувати. І звернулися за допомогою до Анатолія Шевчука, знаного пічника. Погодився та працював не покладаючи рук, але від свого заробітку відмовився. Попросив Анатолій Олександрович лише, щоб його єдину доньку зарахували до музичної школи.

У чемерівчанки Юлії Слободчикової творчих задатків немало. Тому й дівчина легко знаходить для себе захоплення й наполегливо йде до успіху.