Для Лади і Івана Марченків діти — сенс життя, їхня радість та гордість. А ще вони вважають себе щасливими, бо зуміли стати рідними для сиріт, підкоривши їх прихильністю та довірою.

Згадуючи дитинство, кожен із нас обов’язково пригадає мамине тепло, мамину усмішку, мамине слово… Бо мамі ми зобов’язані не лише тим, що подарувала життя, а й тим, що турбота про дітей ставала змістом її буття, що мамина молитва була найміцнішим оберегом.
Скільки недоспаних ночей випало їй, скільки тривожних ударів зазнало мамине серце — про це навряд чи знатимуть діти. На все життя вона буде тією людиною, яка не зрадить, яка зрозуміє і яка любитиме понад усе.

Кажуть, людина — творець своєї долі. Це якраз і про Наталію Мазур, адже життєва стежка склалася у неї так, як вона цього бажала. Все збулося, про що мріяла, до чого прагнула. А от поетесою, письменницею та казкаркою і не сподівалася стати, проте у зрілому віці захопилася творчістю. 

Золота медаль, з якою Ірина закінчила середню школу, давала їй можливість спробувати свої сили для вступу в більш престижний навчальний заклад, але зупинилася на педінституті. Кам’янець-Подільський, після Львова, був і є справжньою скарбницею пам’ятних шедеврів архітектури, природних витворів і ландшафту на теренах України. Тут непотрібно було переконувати в історичній правді. Тут історія говорила сама за себе. Тож Ірина зрозуміла, що Україна починається тільки тут, і велич народу, який створив це і десятки інших унікальних місць, беззаперечна.

Якими ж вони були щасливими! Шкода, що так недовго. Клята війна внесла у розмірене життя пекельні свої корективи: вона залишалася з трирічним синочком, він поповнив небесний стрій, і… навіть тіла не вдалося привезти. Нема могили, щоб виплакатися-викричатися, аби виснаженою вкотре повернутися додому і усміхатися до маленької кровиночки. Хмельничанка Тамара Яніна — вдова азовця, яка, переживаючи свою втрату, стала символом надії для сімей загиблих бійців полку «Азов» та прикладом стійкості, що надихає.