Михайло готувався до демобілізації, коли німецькі полчища заполонили небо і землю. На той час рядовий Молотай добре освоїв професію військового шофера, і хоч грізною технікою виявилася всього-на-всього «півторачка» (вантажний автомобіль ГАЗ-АА), але, в порівнянні з піхотою в обмотках, він завжди почувався військовою елітою. Було тільки прикро, що оспівана в піснях Червона армія швидко рухалася не зовсім у той бік, куди мала б рухатися.

Літо, сонячно… Все цвіте та зеленіє. Тож хочу поділитися з вами подією, яка сталася днями.

Наталя ПЕТРУК виросла з газетою, бо її батьки передплачували тоді ще “Радянське Поділля”. І понад двадцять років вона є активним дописувачем нашого часопису, а я її найпершим читачем уже чверть століття. “Люблю писати про людей, їхні долі, цікаві історії з життя, а от про мене що там розповідати...” Такою була наша телефонна розмова, та все ж після слів про мою обов'язкову поїздку в містечко, погодилася зустрітися.

Здавалося, уже ніщо не зруйнує сімейне благополуччя Алли Іванцової. І завжди буде поряд її Сергій — надійний та турботливий. Та в той щасливий час і не здогадувалася, що у дім увірветься біда, і вона сама залишиться з дітьми.

…Уже сутеніло, як дванадцятирічний Володя вийшов із дому. Довелося приховати сліди втечі від тата, який порався біля худоби, в той час, як мати готувала вечерю. Завдання для хлопця було не з легких – тихцем, наче стріла, прошмигнути через двір. Добре, що хоч Мухтар не видавав радісним гавкотом, наче розумів, що задля цієї справи треба мовчки сидіти в будці. Тож, одним махом перескочивши пліт, Володя за мить вже був у кінці вулиці.