Мамо, не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташиною вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А може, дощем на поріг упаду.

Ступила на подвір’я і наче в казку поринула. Біля млина з вітряком зупинилася підвода, хоч коника запрягай. А далі видніється ставочок, є й місток через гребельку. Навіть здалося, що довгодзьобі білі птахи зупинилися від подиву серед справжнього, не іграшкового, містечка, від якого віє теплом. І дізнаюсь, що це дерев’яне диво для онуків змайстрував Павло Загребельний.

Свою першу метрику, видану в німецькому містечку 75 років тому, Віктор Хилюк зберігає в сімейному архіві. Цей документ, пожовклий від часу, не відразу віддала йому мати. Минали десятиліття, а вони з батьком так і не наважувалися нікому розповісти правду про те, що їхній син Віктор народився у неволі на чужині. Тривожилися, аби не накликати біди на дитину.

Уперше побачила Марину Фетісову у соціальному центрі обласного благодійного фонду «Карітас» із фотоапаратом у руках. Вона вправно зупиняла миттєвості святкового дійства для дітей з особливими потребами. Доводилося їй випробувати себе і у ролі аніматора, розважаючи підопічних соціального центру. Тоді й на думку не спало, що Марина вибрала геть іншу професію — психолога. Та й не здогадувалася, що вона, енергійна та життєрадісна, не може похвалитися своїм здоров’ям, бо є дзеркальною людиною.

Переглядаю старі фото, пильно вдивляюся в молоде, але змарніле обличчя жінки, якій залишилося жити кілька місяців. Тут їй ледь за сорок… Поруч — маленька донечка і мама. У маминих очах — біль і безнадія, в очах дочки — відчай. Лише маленька Наталочка ще не знає, що незабаром стане сиротою, бо від маминої хвороби немає ліків…