Кажуть, кожна людина, як ненаписана книга. І це теж про Раїсу Гецман мовлено. Її розповідь про пережите вражає та зворушує до щему. У пам’яті залишилися теплі спомини про батька. Пригадала, як дівчам 11 липня 1941 року проводжала батька на війну. На трамвайній зупинці з ним прощалася. І вірила, що скоро повернеться її татусь. Ще тоді не збагнула, чому мама так побивається.

І гадки не мав Михайло Мокляк, що справою його життя стане соломкарство. А він сіятиме жито, яке квітуватиме біля батьківської хати у рідному селі Іванівка.

Навіть коли чарівний та дивовижний світ втрачав чіткість та барви, зневіра не спустошувала серце Надії Крищук. Вона, слабозряча, уперто торувала свою життєву стежку. Пізнала щастя материнства, в 39 років стала студенткою університету та зустріла справжнє кохання.
Із дитинства Надійка страждала через поганий зір. Так кортіло з дітьми погратися в хованки чи м’ячем, але стояла осторонь та сумувала. Та все ж батьки вирішили, щоб їхня донька навчалася у звичайній школі.

Йому, Максиму Свінціцькому, в серпні виповнилося б 26 років. Проте він, воїн-захисник, назавжди залишився 22-річним.
Чи можна знайти розрадливі слова, аби втішити згорьовану матір, яка втратила сина? Марні сподівання. А спогади додають смутку, озиваються пекучою сльозою. Та все ж для Людмили Свінціцької вони — єдина втіха, яку залишив їй Максимко.

Уже півстоліття Любов та Юрій Тракало у взаємному мирі, злагоді, любові та турботі долають шлях, розпочатий на весільному рушничку. Така довга, ще й щаслива спільна дорога пліч-о-пліч випадає не всім. Не інакше, вважає подружжя, Всевишній свою милість проявив до них.