Першого квітня Катерина Савівна Віхтюк (Бакай) із села Нижнє на Деражнянщині відзначила славний 100-літній ювілей. Вона — щасливий член своєрідного «клубу довгожителів», до якого в Україні входить понад 100 000 чоловік.

Нестерпні два місяці російської окупації. А потім довга і виснажлива дорога з Нової Каховки у безпечний затишний куточок Хмельниччини.
Жахіття війни, які побачила і пережила школярка Катерина Єфімчук, донині озиваються болем та смутком у її юному серці.

Коли минулого року рідні, односельці вітали Марію Йосипівну Бондарук зі 101-им роком, то, звісно, бажали при доброму здоров’ї, поряд з найдорожчими людьми, зустріти й наступний день народження. Ці побажання дійшли до Всевишнього, і Марія Йосипівна Бондарук з села Михнів на Ізяславщині в теплому сімейному колі відзначила свій 102 рік із дня народження. Зі сльозами на очах згадувала вона свої молоді роки, які були надзвичайно складними в її житті.

У житті Марії Федорчук уже була війна — Друга світова. Свято вірила, що не повторяться її жахіття і запанує на землі мир та спокій. Адже чимало страждань і випробувань випало на долю жінки. І залишилися гіркі спогади не лише про воєнне лихоліття, а й про великий голод, який лютував по селах. Тоді дивом вижила її багатодітна сім’я — чи з Божою поміччю, чи завдяки кмітливості їхньої матері.

Останнім часом вона все частіше думає: навіщо ж їй випало це страшне горе — поховати рідного сина. Бо й справді, біль утрати з кожним днем стає все нестерпнішим. Вона б вже й здалася, та знає, що повинна вимолити в Бога повернення додому рідних, які також зараз на війні, яка назавжди забрала її Василя.
Коли проводжали його до війська, намагалася приховати, як рветься на шматки її серце, якою важкою є для матері розлука з сином, нехай уже й дорослим. У сім’ї Валентини та Миколи Герасимовичів зростало п’ятеро дітей. У кожного з них — свій характер, свої уподобання, та за кожного переживала однаково, і кожного однаково любило материнське серце.