Петро Васильович Рогачевський з особливим щемом згадує про своїх батьків — простих людей, які знали ціну праці й навчали дітей головному — бути чесними й поважати людей. Вони обоє малими пережили Голодомор 32-33-х років, війну та голод 47-го... Їх об’єднували труднощі та любов одночасно. Все пройшли, все подолали, бо були разом.
Мати Лідія Семенівна народилася в 1923 році в Ярмолинцях. Її батьки працювали в колгоспі. Виховали п’ятьох дітей.
Після закінчення школи Лідія здобула фах педагога і працювала спершу в Ярмолинцях, а далі в Соколівці у спеціалізованій школі аж до виходу на пенсію.
Свою долю, Василя, вона зустріла в студентські роки, разом пережили голод та війну.
Петро Васильович розповідає, що його батько Василь Васильович був старшим за матір на рік, народився в 1922 році в Соколівці на Ярмолинеччині.
Молода вчителька виховувала й навчала підростаюче покоління, а чоловік працював у дитячому будинку в рідному селі. Його знали як талановитого майстра-взуттяра, бо він власноруч шив і ремонтував взуття — від чобіт до туфель. Отож свої вміння він передавав старшим учням сиротинця, навчаючи їх основам чоботарської справи. Вдома, згадує Петро Васильович, були всі взуті, босоніж ніхто не ходив, адже батько шив чоботи, черевики та інше взуття для родини. І так майстерно він це робив, що, взувши його, всі одразу казали: наче лите, таке зручне. А воно ж так і було, ті, хто звертався до нього, залишалися задоволеними результатом кропіткої справи майстра. На жаль, не залишилося жодної пари батькового взуття на згадку, як і не залишилося світлин із ним. Бо тоді, як зауважує Петро Васильович, ніхто не думав про це, не ті були часи. Люди клопоталися про головне — як вижити і прогодувати дітей. Тому завдяки цьому ремеслу вдома завжди була копійка, сім’я не голодувала.
Із початком війни батька забрали на фронт, він воював на території України, повернувся додому після перемоги. Згадував важкі бої на сході, зокрема на Харківщині. Відзначений орденом Червоної Зірки та багатьма іншими нагородами.
Виховували із дружиною двох синів — старшого Петра та молодшого Валерія. Післявоєнна відбудова була непростою, всі чекали початку нового життя, аж тут нові випробування — голод 1947-го... Але всі разом, тримаючись одне одного, його пережили.
Петро Васильович пригадує, що, будучи малими, разом із братом завжди допомагали батькам: і на городі, і по господарству. Тож добре знає ціну людської праці. Він з теплом згадує турботу батьків, особливо те, як вони пояснювали все дітям так спокійно й розсудливо, що ніколи не доводилося повчати чи сваритися. Тому й вони з братом намагалися не підвести, не розчаровувати їх, а завжди дослухатися до їхніх порад і прохань.
Батько прожив коротке життя, в 1970-му в 48-річному віці через хворобу відійшов у засвіти. А мати померла в 2001 році. До кінця життя її доглядав молодший син Валерій, який разом із своєю сім’єю проживав на батьківському обійсті у своєму будинку, який збудував поряд. Старший син Петро проживав у Хмельницькому, тож завжди провідував матір.
Щороку він приїздить на могили батьків у Ярмолинці. І допоки здоров’я дозволятиме, бо ж роки вперто беруть своє, він навідуватиметься до них. Крізь життя Петро Васильович проніс батьківську любов, турботу й підтримку, за які вдячний їм, і які пам’ятатиме...
Gismeteo 
