Ці крилаті слова утверджують генетичну парадигму залюбленості в українство, чуття єдиної родини і небайдужості до духу і душі, яка колонізована віками стогне, розриваючи пута «все одно, яка різниця». Та щоб не було цього зденаціоналізованого постулату, потрібна справжня деколонізація душі українця — свідома відмова від імперських маркерів: історичних, культурних, релігійних, геополітичних. Те, що українська стала сьогодні мовою офіціозу в державі, ще не означає, що вона є тотально престижною. На вечірках бізнесової, а нерідко й політичної еліти в кулуарах домінує російська. В українському сегменті соцмереж більш охоче обговорюють інтерв’ю Юрія Дудя, Алли Пугачової, ніж західних діячів культури, які свого часу стали на захист Олега Сенцова, звіряють годинник з «великоросами», які і в XXI столітті виявились ордою. Мова не закорінюється, на жаль, мова як хвилі морські, на поверхні, не в глибині, а непевний час жене українське життя за кордон. Не закоріненим душею немає різниці, де і як жити.

По-справжньому руйнівною і з далекосяжними наслідками виявилася хвиля корупційних скандалів, яка розпочалася у Хмельницькому, менш ніж за місяць, прокотилася іншими областями і докотилася аж до Києва. Та руйнівна вона не стільки для чиновників різного рівня так чи інакше причетних до корупційних діянь чи то вже виявлених і доведених, чи таких, що чекають своєї черги (врешті-решт, вони не пропадуть, судячи зі знайдених (і ще не знайдених!) домашніх і банківських покладів різних валют), як для звичайних громадян, у свідомості котрих захланність посадовців державних органів зруйнувала залишки віри у справедливість та добропорядність. Бо хоч їм і доводилося стикатися з подібними явищами раніше, але про справжній розмах здирства і розкрадання державних коштів, а, відтак, і чиновницького неправомірного збагачення, у більшості випадків вони повного уявлення таки не мали.

Із втратою Вугледара мрія адекватних українців про швидке звільнення всіх окупованих путінською росією територій і закінчення війни відтермінувалася ще на невизначений час. Адже рашистам знадобилося для його захоплення два з половиною роки (із середини травня 2022 року до початку жовтня 2024-го) і вони зазнали у боях за Вугледар величезних втрат у живій силі та техніці. Яких втрат зазнають Збройні сили України для його звільнення і скільки для цього знадобиться часу, навіть думати страшно.

Військовий збір із зарплат зросте «заднім числом» до 5% з 1 жовтня.
Верховна Рада прийняла законопроект про підвищення податків 11416-д у другому читанні та в цілому як закон. Наразі текст, який був проголосований фінально невідомий, бо до проекту були погоджені поправки, які потім не знайшли підтримки у залі.

Ще й бабине літо толком не розговілося, а Кабмін уже презентував у Верховній Раді законопроєкт «Про Державний бюджет України на 2025 рік». Так що, схоже, традиція нульових років приймати головний фінансовий кошторис «під ялинкою» й одразу окроплювати його новорічним шампанським, незважаючи на воєнну пору, реанімована не буде. Тому нардепи з азартом кинулися «промацувати» документ, від якого залежить майбутнє нашої держави (ну, і чого гріха таїти, їхні статки також!) принаймні у наступному році. Якщо ж він створений зі значними «косяками», то аукнеться і в більш віддаленій перспективі.