Курси валют

Здавалося б, вони звичайна родина, звичайні селяни, які за наукою дідів-прадідів мало відпочивають, але багато працюють. Скромність, простота, без сумніву, теж одна з рис їхнього родоводу. Та за цим непоказним криється дуже глибока сутність, яка сім’ю Людмили й Миколи Доли з Ріпної на Волочищині відносить до людей, які варті найвищої подяки, найтепліших слів. Бо ж із чотирьох їхніх дітей — троє — у військовому строю. А наймолодший, 15-річний Віталій, вже попередив батьків, що після школи обов’язково служитиме в армії, буде, як його старші брати і сестра.

— Не розумію українців, які в такий важкий час втекли за кордон. Нехай ті сім’ї, які рятувалися від артобстрілів, від окупації, які налякані звірствами ворога, — це ще можна сприйняти. А чому виїхали жителі Хмельниччини, Івано-Франківщини, Закарпаття, інших, по суті, спокійних областей? — каже Людмила Дола. — Поки вони там відсиджуються, вичікують, хтось же має в Україні і воювати, і працювати. Хтось інший не зробить цього за нас.
Троє моїх дітей в армії. Думаєте, не болить за них серце? Думаєте, можу спокійно спати? Але вони мені кажуть: мамо, ну хтось же має захищати країну. Ось на таких людях насправді тримається наша держава.
Своїм дітям ми з чоловіком не дали статків, не привчали їх до розкошів, не балували. Але знаю, що в душі вони мають набагато важливіше, набагато цінніше — порядність, доброту, відвагу, відданість… Ми дякуємо Господу за своїх дітей — воїнів, яким ніхто не має права дорікнути, і за здоров’я яких усі мої молитви.

Діти —найдорожчі
Коли Людмила і Микола створили сім’ю, її син Коля від першого шлюбу був ще маленьким. Тож саме Микола Леонідович Дола став для нього справжнім батьком, якому хлопчик завжди довіряв, яким пишався і від якого всі ці роки набирався житейської мудрості.
Старший син Микола Андрусяк закінчив Волочиське професійне училище, здобув професію водія. А після строкової служби в Нацгвардії повідомив батькам, що служитиме за контрактом. Чотири рази Микола Андрусяк був учасником АТО. І з початком повномасштабної війни він знову у військовому строю, боронить українську землю на Харківському, Чугуївському напрямках. Вдома, в неспокійному Харкові, його з нетерпінням чекають дружина, п’ятирічний син і донечка, якій невдовзі виповниться рік.
— Якщо знаєш, що десь недалеко найдорожчі люди, то ніби відчуваєш їхню любов, підтримку. І тоді сили твої подвоюються, — каже Микола.
Вирішив продовжити службу за контрактом, який підписав із початком війни, і його молодший брат, 21-річний Руслан Дола. Він служить в одному з прикордонних загонів на Закарпатті, що періодично виконує завдання на сході країни.
Не позичати мужності та відваги їхній молодшій сестрі Яні. У грудні цього року їй виповниться двадцять. А дівчина вже вісім місяців воює зі своїм підрозділом на Херсонському напрямку. Відмінно навчалася в школі, була учасницею та призером багатьох учнівських олімпіад. Цілеспрямована, наполеглива. І кожен, хто добре знав Яну, «прогнозував», що ця дівчина зможе багато чого досягнути. Проте після закінчення Кам’янець–Подільського медичного коледжу Яна Дола записалася добровольцем і стала військовим медиком. Рідних поставила перед фактом, коли вже отримала підтвердження на армійську службу. І хоч як важко було батькам, але вибір своєї доньки сприйняли з розумінням.
14 жовтня цього року Яна піднесла рідним сюрприз. Приїхала в коротку відпуску, без попередження.
— Я не могла стримувати сліз радості, — розповідає мама Людмила Казимирівна. — Але зустрічати дітей завжди радісно. А проводжати, ще й на війну, — то надзвичайно важко.
Яночка встигла зустрітися з родичами, з друзями, з односельцями. Якось повернулася додому дуже засмучена. Хтось запитав її, коли закінчиться війна, мовляв, вже змучилися від неї. «Хіба можна говорити про втому в тилу? — сказала тоді. — Є хлопці, які понад рік не були вдома. Дехто з них ніколи вже не побачить своєї новонародженої дитини… Хіба можна порівнювати втому в тилу і втому бійців?! А коли під час війни влаштовують гульбища, розваги — це взагалі не сприймається, розпалює злість», — додала вона.
І я подумала, яка ж доросла в нас доня.
Цього року всім моїм дітям вдалося, хоч і недовго, побувати вдома. І ми з чоловіком були вражені, яким свідомим є їхній погляд на світ.
Забудьте про втому
Не можуть і думки допускати про втому батьки цих воїнів. Із перших днів війни Людмила Казимирівна організувала вдома «гарячий цех» із приготування страв.
— Зателефонувала подружці Майї Бурці, і ми взялися з нею ліпити вареники. А потім долучилися Зоя Вешко, завклубом, Наталя Віцяк, яка працює в їдальні дитсадка. Пізніше й перемістилися на кухню дитячого садочка, підтягнулися жіночки села — і пішла робота. — розповідає мати воїнів. — Наші односельці Олег і Тетяна Юрик у домашній печі десятки страв готували. По суті, з березня 2022 року не припиняємо цієї роботи. Група компаній VITAGRO надала дві свині для переробки, люди зносили продукти з дому. Волонтерка Оксана Майор із Волочиська, з якою налагодили співпрацю, забирає готову продукцію і відправляє за призначенням. А нещодавно донька повідомила, що потрібні медикаменти для підрозділу, закупили і теж відправили через Оксану. У військові частини, де служать наші односельці, завжди передаємо провізію чи речі на їхнє замовлення. Нам не можна зупинятися.
І в час, коли діти воюють, дружина активно займається волонтерством, тракторист Михайло Леонідович Дола разом з колегами — тримають аграрний фронт: сіють і збирають хліб, працюють на фермах. І, звісно, допомагають армії.
— Сьогодні морально важко всім, але втомитися від війни тил просто не має права. Кожна копійка, будь-яка допомога — це наша підтримка воїнів-захисників, — каже батько справжніх патріотів, які в тяжку хвилину не звикли ховатися за спинами інших.