Курси валют

Дорогу до цвинтаря в мікрорайоні Ракове вона знає, як завчений вірш. Знає усі повороти, що чергуються на тому шляху, знає кожну вибоїну і кожен горбик. Дерево, квітка, камінь обабіч нього «тримаються» в свідомості, як постійні очевидці її «зустрічей» із найдорожчим чоловіком, якого забрала в неї війна.
— Приходжу до Юри, бо тільки йому і можу про все розповісти. Говорю, говорю, говорю… Знаю, що чує, вірю, що то його любов і тепер держить мене, коли сили вичерпуються. Він же був не лише чоловіком, якого полюбила всім серцем, він був найкращим другом — вірним, надійним, які трапляються тільки раз…

Зустріч стала доленосною
Із раннього дитинства Юрій Мурава виховувався у дідуся й бабусі в Клиновому на Городоччині. Мама з татом розлучилися, коли йому виповнилося лише два роки. Відтоді бабуся й дідусь — дуже добрі та працьовиті люди — замінили йому батьків, оточили турботою й ласкою.
— Вони і справді були дуже добрими. Мабуть, від них і Юра запозичив совісність, порядність, чуйність. Усі жителі Клинового й досі згадують їх добрим словом, і все життя Юра завдячував їм, — розповідає його дружина Лілія Биваліна-Мурава. — Думаю, саме вони й заклали в його характер найкращі риси.
Юра був дуже майстровитим. Він закінчив Кутковецьке професійне училище і здобув професію тракториста, слюсаря-ремонтника, водія. Техніку любив і з задоволенням займався ремонтом. А пізніше опанував ще й будівельну справу, потім металопластикові вікна виготовляв. Він розумів: обов’язок чоловіка — дбати про сім’ю, забезпечувати її, в достатку ростити дітей. І жодного разу Юра не поскаржився, що важко, що не зможе. А тепер, коли його немає, я наче втратила опору — таку міцну, таку надійну…
Лілія пригадує свою першу зустріч із Юрієм, у сільському клубі Кутковець. Те знайомство стало для них доленосним.
— Я, відверто кажучи, не вірила розповідям про кохання з першого погляду. У мене, як правило, раціональне брало гору над почуттями. Але так було до зустрічі з Юрою…
У червні 2004 року я закінчила Кам’янець-Подільський педагогічний університет, а в жовтні ми одружилися. Не лякало, що молоді, що не маємо постійної роботи, житла. Відчували, що наше кохання допоможе досягнути всього, чого бажаємо, — продовжує Лілія.

Заради вас іду…
Зараз їй особливо часто пригадуються ті вечори, коли вся сім’я збиралася разом. «Крутяться» кадри, як Юра готує піцу. Донечки — Анастасія й Софія — просто обожнювали його страви. Лілія, посеред тих домашніх посиденьок, брала до рук вишиття — картини з бісеру були її захопленням. У кадрах спогадів — усмішки, веселощі, обійми… Наче хроніка минулого щасливого життя.
— Коли 24 лютого почули про початок війни, Юра сказав, щоб збиралися, відвезе мене й донечок у Кутківці, де проживає моя мама. Минуло лише два місяці, як він приїхав з-за кордону навідати сім’ю. Поспіхом брали необхідне і того ж дня вже були в селі. А наступного — Юра сказав, що поїде до Хмельницького, перевірить чи перекрив воду в квартирі. Сам же пішов і записався до Територіальної оборони…
Через місяць, із Рівненського розподільчого центру, Юрій Мурава відправився на службу до 66-ої окремої механізованої бригади. Спочатку був старшим радіотелефоністом, а згодом перекваліфікувався на кулеметника. У складі третього механізованого батальйону брав участь у запеклих боях на Донеччині та Луганщині.
— Навряд чи хтось із нас може сповна уявити пекло, через яке проходять бійці, що насправді їм доводиться бачити, переживати. Але жодного разу Юра й словом не обмовився про це. Навпаки — намагався жартувати. «Не переживайте, я поїв. І в шапці», — казав чи писав, щоб підбадьорити.
Минуло дев’ять місяців нашої розлуки, аж поки Юру на десять днів відпустили додому. Радів, що нарешті може спати в ліжку. Про війну не розповідав. Увесь час проводив із сім’єю, здається, не міг наговоритися із доньками. Коли ж знову збирався до своїх фронтових побратимів, я не могла приховати сліз. А він сказав: «Я ж заради вас іду. Щоб у дітей було майбутнє». Ці слова засіли в моїй пам’яті. І коли чую, що хтось дозволяє собі висловлювання про непотрібність цієї війни, я згадую їх — слова Батька, Чоловіка, Воїна.
21 березня цього року близько 16 години Юрій зателефонував дружині. Сказав, що йде «на роботу». Через поганий зв’язок вона розчула не все, про що говорив. Але останні слова прозвучали дуже чітко: «Люблю вас».
За проявлену мужність…
Наступного дня Юрій не подзвонив. Лілія дуже хвилювалася, відчувала щось недобре. І все ж намагалася себе заспокоїти та нічим не видати свою тривогу перед дітьми.
— У нас з Юрою дуже сильний духовний зв’язок. І я, хоч як старалася, але не могла подолати погане передчуття. Не спала ні тієї, ні наступної ночі. А потім з військкомату повідомили про загибель Юри.
Як пізніше розкажуть побратими старшого солдата Юрія Мурави, вони тримали оборону на Кремінному напрямку. І 22 березня 2023 року в селі Макіївка Сватівського району Луганської області їх 40 хвилин покривали мінометним обстрілом. 39-річний Юрій Мурава отримав поранення, несумісні з життям.
Два тижні поки не привезли тіло воїна додому, дружина все ще сподівалася: а, раптом, помилилися? А, може, він у полоні? Та попри те розуміла, якби Юрій був живий, то неодмінно знайшов би можливість повідомити про себе сім’ї.
За проявлену мужність у захисті України відважного воїна-патріота Юрія Миколайовича Мураву нагородили нагрудним знаком бригади (посмертно). А невдовзі йому присвоїли звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади».
— Він дуже пишався доньками. Радів їхнім успіхам у навчанні, перемогам на танцювальних конкурсах. Коли старша Анастасія радилася з нами про вибір професії, Юра запитав, можливо, хоче навчатися за кордоном? Донька відповіла категорично: залишиться в Україні. Нині вона навчається в педагогічному університеті у Вінниці. Неодноразово надсилала батькові свою поезію на фронт, щоб підтримати і нагадати, як любимо його. За тиждень до загибелі Юри вона написала нового вірша, що починався словами: «Ти доброволець. І я цим пишаюсь». А завершувала його таким зізнанням: «Вірю, скоро вернешся додому, В наших обіймах розтанеш…»
Безумовно, через далекі відстані, у найважчі дні Юрія підтримували найдорожчі люди. Вони ж і нині, після страшної втрати, подумки обіймають батька і чоловіка. Навіть із Небес, відчуваючи його любов.