Той день, коли у двотижневу відпустку приїхав коханий чоловік, найкращий батько і мужній воїн, родина Михайлових із Гвардійська називає першим світлим днем із початку повномасштабної війни.
— Вже 25 лютого 2022 року Сергія мобілізували до Збройних сил. Служив він на Харківсько-Куп’янському напрямку, де, як знаємо, було дуже гаряче, — розповідає його дружина Олена Михайлова. — Нарешті ми знову змогли його побачити, обійняти. З перших хвилин зустрічі було таке відчуття, наче важкий камінь упав із душі, ніби вперше побачила, що світить сонце, збагнула, що можна радіти життю. Насправді для щастя людині треба не так багато — ось такі миті, коли поряд найрідніші люди, коли бачиш їхні обличчя. І на серці тоді спокійно та добре, — продовжує співрозмовниця. — Наша Уляночка, якій лише п’ять з половиною років, не відходить від татка. Він спить, а вона сидить поряд і дивиться на нього. Уявляєте, як дитина скучила, як не вистачає їй батьківської ласки.
А наш тринадцятирічний Артемко, якого Сергій виховував з шестирічного віку і якого надзвичайно любить, хоче побільше розпитати. Йому дуже потрібне спілкування з батьком, яким він так гордиться.
Зараз думаю, які ж ми були щасливі до війни. Працювали, ростили в мирі дітей, мали буденні радощі, — каже Олена. — І це щастя відібрала у сотень тисяч сімей війна. У мирний час мій чоловік Сергій Михайлов працював водієм у сільгосппідприємстві, а я — на свинокомплексі. Була стабільна робота, стабільний заробіток. Коли народилася Уляночка, то маленьке янголятко ще більше згуртувало нашу сім’ю. Стільки планів мали на майбутнє. А тепер лише одна мрія на всіх — діждатися Перемоги.
* * *
У моїх батьків нас було четверо дітей — двоє хлопців — Андрій і Олег та двоє дівчаток — Оксана і я, наймолодша. Дружніми були в дитинстві і ще більше цей родинний зв’язок ми відчули в дорослому віці, — веде далі Олена Михайлова. — Найстарший Андрій після закінчення школи працював на заводі «Маяк» у Гвардійському. А пізніше — трактористом у сільгосппідприємстві. Спеціальність тракториста у Лісоводському професійному училищі здобув і Олег, трохи працював у місцевому господарстві, пізніше, як і наш батько, — в БМУ по газифікації. Потім влаштувався на роботу в компанію Київстар, обслуговував роботу вишок. Олег мав хорошу фізичну підготовку, бо ж пройшов строкову армійську службу в десантних військах. Його призвали до війська на другий день повномасштабної війни. Але швидко повернувся, сказали, треба ще трохи зачекати. А вже в березні мій брат Олег Бесага одразу відправився на Бахмутський напрямок.
13 травня біля населеного пункту Спірне був важкий бій, шаленний обстріл. Поранило побратима та Олегу вдалося витягнути його з-під вогню у безпечне місце. А потім він повернувся на позицію.
… Коли вже Олега виносили з поля бою, то думали, що мертвий. Але він подав ознаки життя. Поранення було дуже складне, в голову. У Дніпрі Олегу зробили операцію з трепанації черепа, а пізніше відправили у вінницький госпіталь. Я зібралася поїхати, але вже не судилося побачити брата живим. Його організм не справився із таким пораненням…
Мама ніби щось відчувала, постійно запитувала про Олега. Та ми з сестрою, яка давно проживає за кордоном, вирішили не тривожити її, не розповідати про поранення, бо й без того її переживання були безмірні. Чи дзвонив Олег, запитувала по кілька разів на день, а я відповідала, що він на позиції, не має змоги. Вона й чекала…
Мама пішла у засвіти через півтора місяця, як поховали Олега. А наш брат був удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
…Біль втрати важко передати словами. Підтримка та співчуття людей допомагають трохи втамувати його, — додає Олена. — На фронті теж цінують будь-яку допомогу. Про це каже мій чоловік, 43-річний Сергій Михайлов, якому скоро знову у військовий стрій. Поряд з ним ми цінуємо кожну хвилину, проведену разом.
Gismeteo 
