Пам’ять кожного з нас міцно зберігає в своїх закутках як найщасливіші, так і найтривожніші моменти життя. І той страх, який пережили з початком повномасштабної війни, так міцно «засів» усередині, що й досі не відпускає, каже Аліна Файкіна. Та зараз, додає, чи не всі думки линуть на фронт, на Херсонський напрямок, де боронять Україну її батько і чоловік.
— Захищати свою сім’ю, нашу землю — чоловічий обов’язок — переконані вони. Обидва були учасниками АТО, і з початком повномасштабного вторгнення воюють в одному підрозділі, — додає Аліна.
Щастя знайшло мене
Кажуть, часто дівчата звертають увагу на хлопців, які нагадують їм батька. Аліна ж, розповідаючи історію знайомства з Миколою Файкіним, зауважує, що за характером батько і чоловік різні, але поряд із ними завжди почувається, як за кам’яною стіною.
— Наше знайомство з Миколою можна назвати випадковим. Але я ще з юних років була впевнена: моє щастя обов’язково знайде мене. Так і сталося, — розповідає Аліна Файкіна. — Я родом з Миколаївської області, з села Шевченко Очаківського району. У Миколаєві навчалася на перукаря-візажиста, і саме це місто поєднало наші долі. Коля родом із Москалівки, але на той час, після АТО, він проходив службу в одній з військових частин Миколаєва. Якось у соцмережах прочитав мій допис і його зацікавило моє прізвище Живило. У Колі був однокласник Андрій Живило, тому написав мені, може, я дружина його друга дитинства. З’ясувалося, ми просто однофамільці, але тоді Коля запропонував зустрітися.
Щодо першого враження, то мені сподобалася його говірка. У нас на Миколаївщині переважно розмовляють російською, або суржиком, а тут така гарна чиста мова, що заслухаєшся. А ще, я помітила, Коля дуже життєрадісний, він наче заряджає оптимізмом. І це мені також сподобалося.
Ми зустрічалися півтора року. Наші стосунки були серйозними та щирими. А після того, як Коля вдруге завершив службу в АТО, ми вирішили одружитися. 26 червня 2018 року в тісному сімейному колі в Миколаєві відзначили створення нашої сім’ї.
Щоб воювати разом із зятем
Як і кожна молода сім’я, Аліна та Микола Файкіни мали спільні мрії, будували плани на майбутнє. Неймовірно раділи народженню синів.
— 24 лютого, дізнавшись про початок війни, негайно почали збиратися, щоб із Хмельницького поїхати до Москалівки. Поспішний від’їзд, невідомість — все це сіяло велику тривогу. Але Коля, як завжди, заспокоював і мене, і маленьких синів — чотирирічного Кирилка і Сашка, якому немає ще й двох.
Хата Миколиних батьків у Москалівці на Ярмолинеччині стала для нас надійним прихистком, де нам раді і де маємо велику підтримку. Ми залишилися, а Коля одразу пішов до військкомату…
Сигнали тривоги підвищували переживання і за чоловіка, і за моїх рідних батьків, які опинилися в окупації. На той час вони працювали на одному з підприємств села Гаврилівка, що неподалік Бучі. Через 23 дні окупації їм вдалося «вирватися» звідти останнім евакуаційним поїздом.
Ніхто не стримував сліз, коли нарешті вони добралися до Москалівки. Але вже за кілька днів тато записався добровольцем до війська. «Хочу разом із Миколою воювати, — сказав тоді. — Мені лише 45, не повинні відмовити, і досвід є…». Так, хоч за професією він тракторист, але участь в АТО дала йому військовий вишкіл і ті знання, які дуже потрібні на фронті. Тато попросив, щоб відправили його в підрозділ, де служив зять, якого любить, як рідного сина.
Мрії про мирне життя
— Коли є можливість розділити з рідними тривоги, то пережити їх легше, — каже Аліна. — Поряд моя мама, свекор Дмитро Сергійович Файкін, який, на щастя, має роботу тракториста в одному з сільгосппідприємств. Наші дітки, правда, не звикли, що тата так довго немає вдома, постійно запитують, коли ж прийде. Була можливість, то Коля виходив на відеозв’язок, заспокоював їх, розказував якісь веселі історії. І мене також підбадьорює: ось переможемо, а тоді і заживемо щасливо, повторює мені щоразу.
І я вірю його словам.
Gismeteo 
