У дитинстві все видається значно більшим, масштабнішим. І навіть рідна вулиця, яку проходиш дорослим кроком за лічені хвилини, здавалася тоді безкраєю. Саме тут частенько сільські хлопчаки влаштовували біг навипередки. Мчали чимдуж, а їй наче не було кінця.
Скільки ж то ніг переміряло цю вулицю за всі роки. Скільки історій переслухала вона, скільки радощів і жалю увібрала в себе, зберігаючи їх у своїй пам’яті. Не зникнуть з її “сховища” і ті миті, коли ось тут звучав голос Сашка Оліщука, ім’ям якого віднедавна і назвали їхню рідну вулицю.
— Сашу проводжали до війська 30 січня цього року. Вже біля військкомату не могли стримувати сліз... Хоч як старалися не показати своєї печалі, а не могли, — розповідає Наталія, рідна сестра Олександра Оліщука з села Кульчини на Красилівщині. — А Саша намагався жартувати, хотів заспокоїти маму. Тоді сказав їй: “Побачиш, я повернуся Героєм. Будеш ще мною гордитися...” Так і сталося. Наш Саша — Герой. Але на превеликий жаль, уже ніколи не побачимо його, не зможемо обійняти. Ніколи і він вже не пригорне та не поцілує своїх синів, не буде опорою своїй дружині. І ніколи, знаю, не заживе рана на серці всієї родини, в якої війна забрала дорогу людину, — додає Наталя.
Молодша на чотири роки сестра каже, що про такого брата як Олександр можна було лише мріяти, бо в його характері поєдналися найкращі риси.
— Сашко був спокійним, дуже добрим, не конфліктним. Ніколи не вступав у бійки, навпаки в “напружених” ситуаціях хотів усіх помирити, мав багато друзів. І кожен із його знайомих знав, якщо звернутися за допомогою, не відмовить.
У школі Саша захоплювався футболом, а своє доросле життя планував пов’язати з роботою на залізниці. Закінчив Жмеринське училище, де здобув спеціальність провідника пасажирського вагона. Та через певні проблеми зі здоров’ям йому так і не вдалося втілити мрію — об’їздити поїздом всю Україну. Натомість батько, який неодноразово їздив на заробітки, запропонував навчити сина будівельній справі, бо тямущі робітники потрібні будуть в усі часи, заохочував він Сашу. І вже невдовзі батько і син побували в різних місцях, на різних будівництвах, але обидва знали, що найкраще місце на землі — рідний дім.
Коли були щасливими
Хтось сказав, що всі шлюби укладаються на небесах. Принаймні Саша та Каріна щиро вірили в це. І хоч їхнє кохання зародилося, коли Каріна ще навчалася в школі, вони й думки не підпускали, що їхні стосунки можуть не скластися. Одружилися. Даремно, що Сашкові 19, а Каріні — 17. Якщо відчуваєш, це — твоя людина, що без неї ніяк, не треба роздумувати і не треба її відпускати. Таким був спільний погляд на подальше життя у молодого подружжя Оліщуків.
І воно, спільне життя, дарувало їм відчуття справжнього щастя. Народження Дані — першого синочка, а потім — Артемчика — це для них невимовне щастя. На початку молода сім’я проживала з батьками, та мріяли вони про власний дім. І коли придбали його в сусідньому селі Щиборівка, то також почувалися дуже щасливими. Стільки планів, стільки задумів хотіли втілити у своєму сімейному гніздечку. Але їх знищила війна.
Пекло війни
— Спочатку Саша пройшов навчання на одному з полігонів Рівненщини, а потім їх перекинули на схід, — продовжує розповідь Наталя. — Намагався хоча б раз на день зателефонувати чи надіслати смс. Просив, щоб не хвилювалися, якщо не виходить на зв’язок. Кожного разу говорив нам: “Все добре, не переживайте. Я навіть не беру зброю до рук...” Це вже пізніше, коли на похорон приїзджали Сашині побратими, з їхніх скупих історій ми й зрозуміли, через яке пекло доводитьсґя проходити нашим хлопцям. Коли війна десь там, далеко, то й всі жахіття важко уявити. Насправді ж ворог дуже сильний і добре озброєний. А у мотопіхотному відділенні, де Саша числився водієм, уявіть, не було жодного автомобіля. Коли сказав, що потрібен їм тепловізор, то ми одразу кинули клич по Кульчинах. Спасибі людям, лише за день зібрали необхідну суму. Немало хлопців із нашого села пішли на війну. І кожен знав, що надійний бронежилет, шолом, берці, інше треба купувати за свої кошти. Бо ті, що видають, можна вважати одноразовими, — продовжує Наталія. — Та жодного разу не чули, щоб Саша скаржився, нарікав. Ні. У тих надзвичайно важких умовах, у тому пеклі він залишався бійцем і людиною з великої букви, він робив усе, щоб ми, рідні, ним гордилися.
Хоча би ще раз побачити тата
На зв’язок Олександр не виходив уже три доби. Рідні не знаходили собі місця від переживань. А на четвертий день почали телефонувати до друзів Сашка. Безрезультатно. Лише ввечері вдалося почути командира. Він і повідомив, що Олександр Оліщук загинув під час мінометно-артилерійського обстрілу під селом Берестове Бахмутського напрямку 21 травня.
...Відмовляється відвідувати могилу батька дев’ятирічний Даня. Хлопчик уперто не хоче вірити в те, що татка вже немає. І каже, що понад усе хоча б іще раз хоче зустрітися з ним, живим.
А трирічний Артемко защораз дивиться у небо, сподіваючись розгледіти поміж хмаринок рідне обличчя тата, який, як сказала мама, тепер живе на небі.
— Саша дуже любив дітей, — наголошує сестра. — Сини для нього були змістом життя. І до моєї доньки, його племінниці Злати, він ставився, як до рідної. А ось свого племінничка Микитку вже не довелося побачити. Знаю, що радів би йому безмежно. За мирне завтра своїх та всіх дітей і загинув наш Саша. А йому ж було лише 28 років. Немає більшого зла на землі, як війна, яка забирає тих, кого так любимо...
Молитви за воїнів
З цією великою любов’ю, пронизаною неймовірною тугою і жалем, і молиться щодня за упокій душі сина мати — Ольга Андріївна. Посилає Всевишньому молитви і за те, щоб швидше повернувся додому її чоловік Ігор. Лише через два тижні, як провела сина до війська, проводжала в дорогу і його батька. Ользі здавалося, не витримає такої розлуки і тих страшних переживань. Але, каже, молитва зцілює її душу і дає надію.
Нині 52-річний Ігор Оліщук воює на Запорізькому напрямку. Його рідний брат Руслан брав участь у боях під Бахмутом, був важко поранений. Десять днів розшукувала його рідня, коли від Руслана не було вісточки. Не один госпіталь обдзвонили і таки дізналися, що перебуває в Києві, в реанімаційному відділенні. Після лікування Руслан Оліщук продовжив службу в одній із військових частин.
Наймолодший із братів — Сергій Оліщук зараз також на Запорізькому напрямку. Вдома його з нетерпінням чекають дружина, двоє дітей. А загалом всі Кульчини чекають своїх синів додому з Перемогою. Чекає їх, звісно, і вулиця, яка увіковічила ім’я Олександра Оліщука, котрий тут зростав, мріяв, любив. І яка простяглася для свого Героя аж до самісінького Неба...
Gismeteo 
