Уперше побачила Марину Фетісову у соціальному центрі обласного благодійного фонду «Карітас» із фотоапаратом у руках. Вона вправно зупиняла миттєвості святкового дійства для дітей з особливими потребами. Доводилося їй випробувати себе і у ролі аніматора, розважаючи підопічних соціального центру. Тоді й на думку не спало, що Марина вибрала геть іншу професію — психолога. Та й не здогадувалася, що вона, енергійна та життєрадісна, не може похвалитися своїм здоров’ям, бо є дзеркальною людиною.

Свою першу метрику, видану в німецькому містечку 75 років тому, Віктор Хилюк зберігає в сімейному архіві. Цей документ, пожовклий від часу, не відразу віддала йому мати. Минали десятиліття, а вони з батьком так і не наважувалися нікому розповісти правду про те, що їхній син Віктор народився у неволі на чужині. Тривожилися, аби не накликати біди на дитину.

Хто міг передбачити, що на долю нашого покоління випаде війна? Хто міг сподіватися, що на початку ХХІ століття доведеться зі зброєю в руках захищати незалежність держави? Кому ще кілька років тому спало б на думку, що доведеться проводжати в останню дорогу героїв, які навічно залишилися молодими…

Переглядаю старі фото, пильно вдивляюся в молоде, але змарніле обличчя жінки, якій залишилося жити кілька місяців. Тут їй ледь за сорок… Поруч — маленька донечка і мама. У маминих очах — біль і безнадія, в очах дочки — відчай. Лише маленька Наталочка ще не знає, що незабаром стане сиротою, бо від маминої хвороби немає ліків…

З Ольгою Нагорною не раз спілкувалася. І 88-річна жінка розповідала історії зі свого життя так захопливо, наче гортала цікаву книжку. Згадувала, як її рідне село Хотьківці на Красилівщині голодувало, як вмирали односельчани. Це уже від своєї матері дізналася про жахіття голодомору, бо була тоді ще маленькою.