Фронтові  будні військових. Денис Барбалюк у центральному ряду  другий зліва.

Денис Пилипович Барбалюк народився 1912 року в селі Маначин, що на Волочищині, в багатодітній сім’ї. Так склалося, що його мати вийшла заміж за військового, який вже виховував самотужки трьох синів, а пізніше в них народилося двоє спільних — Денис і Пилип, і вийшло п’ятеро на двох. Однак ніхто не був обділений батьківською любов’ю і турботою, всі обігріті, нагодовані й відчували сімейне тепло.

Із початку повномасштабного вторгнення ворога Олександр Богуш неодноразово вирушав у далеку дорогу. Прямував у зону бойових дій, доправляючи гуманітарний вантаж захисникам та мирним мешканцям, постраждалим від російської агресії. Хоча ризикував життям, однак він, скромний і небагатослівний, переконаний — не заради похвальби узявся за волонтерські виїзди. Адже добрі справи розголосу не потребують.

Правду кажуть, що в житті кожного з нас є дні, які навіть через нашарування років не стираються з пам’яті, залишаються яскравим і добрим спомином, від якого завжди тепло на душі. Таким днем для Марини Немеш стала зустріч із її чоловіком Михайлом. Понад два десятилітня минуло, а пригадується все, ніби вчора те було. 

Цього року відсвяткувала славний ювілей жителька села Скаржинці Євдокія Гаврилівна Пшик.

Народилася майбутня ювілярка у 1933 році в селі Малий Олександрів, що на Віньковеччині, в сім’ї колгоспників. До школи Євдокія ходила тільки дві зими. Вчилася читати з «Читанки», в якої половину сторінок були вирвані. Проте тямущій дівчинці вистачило сил здобувати самотужки знання з позичених книг. Працювала на фермі з малих літ: пасла худобу, носила гній на дитячих худеньких плечах, не покидала сапки в городній та польовій бригадах.

Брати Кравчуки зустрілися в Слов’янську.

Для батьків у цей надскладний час — важкої війни, ясна річ, звістка від сина з фронту — найважливіша й найочікуваніша. А якщо їх воює двоє — то всі переживання за найрідніших кровинок множаться на два. Маленьке повідомлення чи короткий дзвінок із фразою: «Тату, мамо, я живий» — дає їм змогу пережити наступні день і ніч. Нічого більше так не тішить, зізнається Віктор Іванович Кравчук, як звісточка від синів, які захищають Україну від рашистської навали. Він із дружиною Мстиславою Станіславівною проживають у Лехнівці, що на Ярмолинеччині. Подружжя виховало достойних і дуже порядних дітей, яких, до речі, мають семеро, двоє з них — Михайло та Володимир — боронять рідну землю від окупанта. Як тільки батько заговорив про синів, голос одразу ж починає тремтіти, сльози навертаються на очі, а як інакше, болить душа за дітей, переживання беруть своє…