Курси валют

Її життєлюбності, енергії, бажанню пізнавати, вдосконалюватися можна по-доброму заздрити. Навіть у свої 93 роки Ольга Григорівна НАГОРНА не втрачає інтересу до подій сьогодення, активно займається літературною творчістю та бере участь у культурно-мистецьких заходах Деражнянщини. Вона – цікава співбесідниця, здатна розкрити подробиці багатьох історичних фактів, небайдужа до долі країни, земляків і людей, дорогих її серцю.

Нещодавно побачила світ четверта книга Ольги Григорівни Нагорної, ветерана галузі культури, відзначеної свого часу нагородою «Відмінник культури», творчою особистістю, котра своїм прикладом надихає молодих сучасників. Про це та інше й ведемо нашу розмову.
– Я переконана, що у будь-якому віці людина повинна мати захоплення. Повинна розвивати свої здібності, талант, і вік не повинен бути цьому перепоною. У кожному періоді життя – своя привабливість, треба лише вдало використати його, наповнити цікавими змістом. Лише тоді відчуватимеш, яким прекрасним є кожен день, який посилає тобі Всевишній.
– Ольго Григорівно, розкажіть детальніше про свої книги, які стали вашим натхненням, а тепер надихають і інших.
– Майже 50 років трудового життя я віддала бібліотечній сфері. З них 28 років очолювала Деражнянську дитячу бібліотеку. Книги, й справді, були та залишаються моїм найбільшим захопленням. Дуже влучно писав Іван Франко: «Книги – морська глибина. Хто в них пірне аж до дна, той, хоч і труду мав досить, дивнії перла виносить». Чим більше поринала у світ літератури, тим більше відкривалося мені знань, і все жагучішим було бажання читати.
А згодом вирішила спробувати писати й сама. Тим паче, що пам’ять зберегла стільки цікавого. Думаю, очевидець далеких подій зможе передати словами всі відчуття пережитого.
Я давно виношувала ідею написати книгу про історію свого роду. В пам’яті збереглися світлі сторінки життя моїх найрідніших, зберегла і чимало старих фотографій. І вона вийшла під назвою «Дороги життя». Наступні дві книги – «О, диво-мальви!» і «Хутір Циганівка». До речі, про Циганівку писала, коли почалася пандемія ковіду. Матеріали збирала в телефонному режимі. Люди відгукнулися на мою пропозицію, ділилися історіями, пересилали фотоматеріали. Радію, що жителям хутора Циганівка, їхнім нащадкам вона сподобалася. Було чимало вдячних відгуків. Можливо, це й підштовхнуло мене не відкладати написання омріяної книги «Із щоденника бібліотекаря» – про моїх колег-бібліотекарів та працівників культури, з якими пов’язаний весь мій творчий шлях. Професію свою любила й досі люблю. І зовсім скоро в обласній універсальній науковій бібліотеці, де колись працював директором і мій двоюрідний брат Василь Гусько, відбудеться презентація «Щоденника».
– Це ж про нього, Ольго Григорівно, ви пишете в своїй книзі «Дорога життя»? Історія, відверто кажучи, вражаюча, варта того, щоб про неї ді- зналися якомога більше читачів.
– Так, саме про свого двоюрідного брата – Василя Павловича Гуська – згадую в цій книзі. Він був для мене рідною душею, а також колегою, адже бібліотечна нива і для нього стала головною у професійній діяльності. Та, розповідаючи у своїй книзі його історію, наголошую на тому, яку роль може відігравати в житті молитва. У той період, коли жорстко насаджували атеїстичну пропаганду, коли переслідували віруючих, сила молитви залишалася нездоланною.
Після закінчення школи Василь вступив до бібліотечного технікуму в Тульчині на Вінниччині. Навчання тоді було платним, і моя сім’я підтримувала Василя матеріально, щоб зміг здобути освіту. А десь у 1939-ому він вступив до Тифліського артилерійського училища в Грузії. Відтоді практично не бачилися, лише отримували від нього поштові листівки. Там, у далекій стороні, і застала Василя війна. Випускника артилерійського училища, молодшого лейтенанта відправили разом з іншими офіцерами під Сталінград. Молодих хлопців одразу кинули в пекло війни.
В одному з боїв Василь отримав важку контузію. Лежав непритомний, коли його підібрали німці. Так і опинився у концтаборі Польщі. Погони лейтенанта на військовій формі ускладнювали його ситуацію. А за тим – німецький концтабір в Аустерліці. Нелюдські умови перебування, надмірно важкі роботи, знущання, черевний тиф відібрали в нього останні сили. Тож Василя, як зовсім непотрібного, разом з іншими в’язнями-каторжниками, повезли на візку до крематорію.
Та вдома щодня слізно молилася за свого сина мати. І саме мамина молитва врятувала його. Уявіть лише, перед дверима газокамер, напів- притомний Василь, у гарячці, мареві почув крик матері: «Не йди туди!». І цієї миті, чоловік, який доставляв обезсилених в’язнів до крематорію, промовив до нього: «Василю, це ти?» та відштовхнув його вбік. А одна з остарбайтерок – Віра Войскобойник – запевнила, що Василь її рідний брат. Їй дозволили забрати його, напівживого, додому, і вона виходила його. Ось так Господь у найскладніший момент послав Василеві односельчанина, який упізнав його й уберіг від спалення, та Віру з Кіровоградщини, яка повернула брата до життя.
Діставшись у 1946 році додому, Василь не раз говорив, що то мамина молитва до Господа дала йому змогу вижити і зустрітися з рідними. До речі, Василева мама була моєю хрещеною. Уся родина знала, що Марія Якимівна глибоко віруюча людина, жила за Божим законом і нам, дітям, теж намагалася прищепити віру в Господа. Я вдячна їй за це. Бо нині, в час страшної війни, багатьох, я впевнена, рятує молитва. Вона була і є найнадійнішим оберегом для кожного, хто живе з вірою в серці.
Упродовж мого довгого життя траплялися різні ситуації, різні випробовування. Та я знала: у найважчі хвилини звертайся до Бога, він знає, як порятувати тебе, чим допомогти.
Працюючи над книгами, дізнаючись про долю своїх земляків, моїх рідних, не- одноразово переконувалася, що Божа милість приходить до тих, хто щиро просить про це. І герої моїх книг, не вигадані, а реальні люди, своїми життєвими історіями утверджують нас у цій одвічній мудрості: твій надійний оберіг – молитва.