Це дуже бентежне відчуття — спілкування з людиною, яка зустріла свій 105-ий день народження. З хорошою пам’яттю, світлим розумом і таким багатим надбанням прожитого, яке дається далеко не всім.
— Не знаю, мої літа — чи то подарунок Господа, чи то покарання, — усміхається Марія Степанівна. — Хочу вірити, що все-таки подарунок. Хоча й горя за прожиті роки додавалося, але я все одно найчастіше згадую моменти, коли почувалася щасливою.
Добрі спогади завжди гріють серце, а болючі додають йому рубців, бо наше життя, так вже ведеться, будується на радощах і печалях. Нині для Марії Степанівни достатньо часу, щоб згадувати, радіти й плакати своїм серцем.
— Своєї мами не пам’ятаю. Вона померла при пологах. Подарувала мені життя, а сама відійшла у Вічність. Думаю, все, що було найкращого в неї, передалося й мені, — розповідає Марія Степанівна. — Пам’ятаю маминих батьків, моїх дідуся й бабусю. Дідусь працював на млині, і я часто там крутилася. Але більше з сусідськими дітьми проводила час. Ніхто особливо нами не переймався, дорослі працювали, то ми самі мусили давати собі раду.
Батько одружився вдруге, узяв жінку з хлопчиком, а потім народилася Євгенія — моя молодша сестричка по батьку. Все життя ми були дуже близькими з нею і наші сім’ї також. З висоти прожитих літ можу сказати кожному: нема більшого скарбу, як твоя родина, добрі стосунки, взаємовиручка, любов, на якій вона тримається.
Відірвані від дому
Після закінчення семирічки в рідному селі Мілівці Кам’янець-Подільського району Марія навчалася на бухгалтерських курсах у Кам’янці-Подільському, що був на той час обласним центром. Здобувши професію, почала працювати комірником у колгоспі свого села. А згодом з’явилася можливість влаштуватися на посаду молодшого економіста сільгоспсектору Кам’янець-Подільського обласного управління народного господарства.
— Нова робота, нове оточення, молодість… Ось тоді я й зустріла Іллю. Видний, підтягнутий, військовий прикордонник, — згадує той період Марія Степанівна. — Він сподобався мені, а я — йому. Прийняла пропозицію одружитися, полишила роботу і поїхала з чоловіком, який був начальником прикордонної застави, до Ізмаїльського району. Там народився наш синочок Віктор. Там застала нас війна…
Спочатку жінок, дітей евакуювали до Сімферополя, а звідти пароплавом мали дістатися до Новоросійська. Але на нього я не потрапила, запізнилася, бо жінка попросила приглянути за її дітьми, і я не могла залишити їх одних. За якийсь час добралася з сином до Оренбурзької області, поселилися в невеличкій станиці.
У боях біля Севастополя, в 1942 році, мій чоловік загинув. Вдалині від батьківщини, без підтримки рідних, на руках з маленькою дитиною я намагалася давати раду і все думала про той день, коли зможу повернутися додому.
Післявоєнне життя
Туди кликала її рідна сторона. І туди, мабуть, кликала її доля. Ще зі шкільних років Іван був закоханий у Марію. І хоч почуттів своїх не виставляв напоказ, вона була для нього тим світлом, за яким прямував би, не оглядаючись. Іван Мукомела, уродженець села Мілівці, з першого дня одягнув військову форму, влився в ряди армії. Брав участь у Сталінградській та інших важких битвах, нагороджений орденами й медалями.
Після повернення Марії додому в 44-ому, і після того, як, змучений військовими дорогами, Іван дістався у Мілівці, вони зустрілися знову — щоб іти по життю разом, одним шляхом.
Своє трудове життя Іван Андрійович Мукомела присвятив сільському господарству. Був агрономом, а згодом і головою місцевого колгоспу. Вже зранку він виїжджав на поле, на ферми і цілісінький день — у вирі важких колгоспних буднів. Односельці говорили про нього як про розумного керівника та надзвичайно добру людину.
Марія ж взяла на себе всі турботи по дому. Завжди в неї, як кажуть, напарено-наварено, оселя сяяла чистотою, і синів — Віктора й Олега привчала, щоб були в усьому помічниками батькам.
Мукомели завжди були раді гостям, у домі на кожне свято збиралася родина, сусіди, друзі. Марія Степанівна любила готувати і щоразу хотіла здивувати новою стравою. А які паски смачні у неї виходили! У Мілівцях казали, що Марія знає якийсь особливий секрет. Перед Великодніми святами всю піч пасками заставляла, щоб вистачило на всю родину і знайомих почастувати.
Місце родинної сили
Частенько з’їжджалися до привітної домівки батьків син Віктор із сім’єю, котрий працював інженером на підприємстві Кам’янця-Подільського, сім’я молодшого сина Олега, котрий став лікарем, завідував ендоскопічним відділенням Хмельницької обласної лікарні. Усі любили посидіти ввечері під липою, яку ще висадив батько Марії Степанівни. І вона завжди наголошувала їм, що ця липа — місце їхньої родинної сили, що її пахощі — це аромат рідного дому.
Своє сторіччя Марія Степанівна Мукомелова (так помилково записали прізвище під час заміни паспорта) зустрічала в Мілівцях, в селі, з яким пов’язано стільки спогадів, з яким пов’язана назавжди її душа. Нині Марія Степанівна проживає з родиною молодшого сина Олега в Хмельницькому. Відійшли у засвіти її дорогий чоловік, любі сини, які завжди були їй опорою, дарували стільки радості. Вдячна Всевишньому за онуків, правнуків, праправнуків — бо в них продовження роду, продовження їхніх надій, сподівань, прагнень і мрій. І те, що її правнук Максим народився в один і той же день — 24 квітня, Марія Степанівна вважає добрим знаком для їхнього роду.
— Дай Боже, — каже, — щоб мої близькі могли прожити довге, як і я, життя, але в мирі та спокої. Я й у свої 105 люблю читати, люблю спілкуватися, люблю допомагати на кухні. І кожен новий день поряд із рідними. справді, сприймаю як найдорожчий подарунок...
Gismeteo 
