У Віри Ковальчук велика родина, яку зігріває любов’ю і турботою. Доброзичлива і товариська за першим покликом поспішає на допомогу друзям, знайомим. Доєднується до благодійних акцій, аби підтримати захисників рідної землі. Ще її захоплює світ поезії, який надихає та окреслює.
У поетичне слово залюблена зі шкільних років. І рідна Гільча на Рівненщині, де народилася та зростала, часто згадує у своїх віршах: «Спить село за ставком в верболозах. Сплять зажурені липи старі. Я біжу по стежині у росах. Босоніж по зеленій траві».
Закінчивши восьмирічку, навчається у ветеринарному технікумі у Млинові. Мальовничі краєвиди містечка на Рівненщині зачарували дівчину тихим плесом річки Ікви, красою панського парку, наповненого щебетом птахів, виливалися в поетичні рядки. Висловлює у віршах і свої почуття, найпотаємніші думки. Адже якраз зустріла свого Василя Ковальчука, який теж навчався у технікумі.
Невдовзі з чоловіком переїхала до Нетішина. Роки минали в праці та турботах, адже подружжя виховувало сина та двох доньок.
Василь Григорович працював на ХАЕС, а Віра Іванівна, коли ще діти були малі, влаштувалася у дитячий садок. Багато років працювала архіваріусом. Була вкрай засмучена, коли потрапила під скорочення. Однак вона не любить сидіти вдома без діла. Хоча їй довелося працювати на тимчасових роботах — флористом, продавцем, але завжди успішно та сумлінно справлялася з обов’язками обраної професії.
— Ще в юнацькі літа мріяла про міцну та щасливу сім’ю. А бажане, коли дуже хотіти, завжди стає дійсністю. Діти були дружні між собою. Син Василь та доньки Тетяна і Альона ніколи нас не розчаровували, коли навчалися у школі, технікумах та університетах.
Час не стоїть на місці. І уже подружжю додають радості та втіхи онуки, а їх шестеро, у великій родині панує спокій та взаєморозуміння.
У щоденній круговерті Віра Ковальчук ще знаходила час не лише для вишивання, а й натхненно працювала над поетичним словом. Її підтримували друзі-однодумці, які згуртувалися навколо літературної студії «Натхнення» при центральній міській бібліотеці. Невдовзі раділа своїй першій поетичній збірці «Калиновий рай».
Чимало віршів Віри Ковальчук увійшли до різних книг літературних альманахів, друкувалися у періодичних виданнях. У них тепло її душі, любов до рідного села, замилування красою рідного краю. І не дивно, що вірші поетеси, завдяки глибокому змісту, багатству образів легко лягали на ноти. Її ліричні пісні «Вишита сорочка», «Лелече кохання», «Моє село», «Рушники вишиванки» не раз звучали на різноманітних конкурсах, творчих вечорах. Тоді ще і не здогадувалася, що в її життя увірветься страшна війна, а рідні будуть наповнені болем за рідну землю, безжально сплюндровану ворогом, та пронизані вірою у святу Перемогу. І все ж у час лихоліття творчий вечір поетеси збере її друзів і серед присутніх буде найбажаніша гостя наймолодша онука Маргарита.
Хоча й Віру Ковальчук приголомшила звістка про повномасштабне вторгнення ворога, та вона не розгубилася, відразу ж записалася у територіальну оборону.
— Охочих було чимало. Ми готували їжу, збирали гуманітарну допомогу, також облаштовували підвали для укриття. А невдовзі приймали переселенців, ділилися з ними чим могли…
Тривоги додав племінник Назар Бутенко, військовослужбовець із санітарного батальйону. Зателефонувавши пізно ввечері, не приховував, що в Коростені на Житомирщині — справжня війна. Вороги закидають місто і бомбами, і ракетами. Є поранені і навіть убиті, а їх вивезти нема чим, бо автомобіль повністю знищений вогнем. І попросив Назар свою тітку, аби посприяла знайти щось схоже на карету швидкої допомоги.
Уже вранці була в міській раді в пошуках допомоги.
— Вразила мене оперативність Олени Хоменко, заступника голови, та місцевих підприємців, які допомогли придбати, автомобіль у країні Балтії, — повідала Віра Ковальчук. — Переобладнавши її до вимог воєнного часу та спакувавши провізію, машину передали воїнам. Коли ж пішли воювати мої зяті, то долучалися до збору коштів на тепловізор та все необхідне.
На жаль, не вберігся від обстрілів Дмитро Іванюк, був поранений у Бахмуті, пережив кілька операцій, та все ж повернувся до військової служби. Така ж доля спіткала і зятя Олександра Лясковського, кулеметника. Він теж був поранений, але під Авдіївкою.
Підтримує всіляко подружжя своїх зятів, мужніх воїнів, бо вони як рідні діти, пишається найстаршим онуком 19-річним Владиславом, який став військовослужбовцем.
А Віра Ковальчук не полишає волонтерські справи, про які можна чимало розповідати. Не втомлюється вона нести добро, ділиться щедрістю своєї душі не лише з ріднею, а й друзями та навіть незнайомими людьми. Невипадково чергова збірка, яку поетеса підготувала до друку, має символічну назву «Любов’ю своєю зцілю».
Gismeteo 
