Курси валют

Юрій Ткач і Микола Бордей у селі Терни Донецької області.

Вони могли залишатися за кордоном, не полишаючи високооплачуваної роботи, можливості зустрічати кожен новий день у спокої, подалі від того жахіття, що розповзалося Україною. Польські роботодавці відмовляли Юрія та Миколу від поїздки додому, мовляв, чи варто кидати комфортне місце, хорошу платню, щоб поміняти все це на ризик, важкі випробування… Та в перший же день, дізнавшись, що росія масштабно атакує Україну, Юрій Ткач і Микола Бордей, жителі сила Клинове на Городоччині, вирушили в напрямку українського кордону.

Світлі мрії з Мирославою
Клинове стало рідним для Миколи завдяки Мирославі, дівчині, котра змінила його світ, подарувала найщасливіші миті та посіла в його душі місце найдорожчої людини. Вони познайомилися в Києві, де Мирослава навчалася, а він працював, і якось одразу кожен із них зрозумів, що це — доля. Спільні погляди на життя, спільні прагнення, впевнене відчуття, що твоя половинка дає сили рухатися вперед і по-справжньому радіти й любити.
Молоде подружжя вирішило пускати коріння в Клиновому. Микола виріс у селі Ковалі на Полтавщині, в багатодітній сім’ї, де окрім нього, зростало ще четверо братів. Кожен із них рано зрозумів, що покладатися в житті треба лише на себе.
Микола вирізнявся допитливістю, любив майструвати, ремонтувати і завдяки своїй зосередженості, врівноваженості, терплячості будь-яка справа вдавалася. Він успішно освоїв столярне ремесло, добре розбирався в електриці, розумівся на будівництві, в механіці. Подружжя купило в Клиновому хату, взялося за капітальний ремонт, а, по суті, за будівництво нової оселі. Щоб заробити грошей на їхню спільну мрію, їздили на заробітки до Польщі, Швеції. Не раз говорили, що високий рівень життя, який побачили за кордоном, буде й в Україні — недаремно ж наші люди повертаються після заробітків і планують своє майбутнє на рідній землі. Далекоглядний господар встановив сонячну станцію біля дому, купив позашляховик. І життя несло Миколі й Мирославі ще так багато світлих мрій…
Треба воювати!
Свого часу Юрій Ткач, рідний брат Мирослави, людина дуже дисциплінована та відповідальна, мріяв про військову службу. І коли з’явилася можливість стати в армійський стрій за контрактом, він щиро радів, що його бажання здійснилося. Службу проходив у Криму, поблизу сонячної Ялти. Проте підступна анексія півострова московією вмить позбавила ці місця сонячності й привабливості. Його підрозділ передислокували на Херсонщину, і невдовзі Юрій вирішив розпрощатися з військовою службою.
— Ті події стали для мене, для моєї дружини Вікторії, яка, до речі, родом із Криму, великим потрясінням. Але воно обернулося справжньою люттю, коли дізналися про повномасштабне вторгнення, — розповідає Юрій Ткач. — На той час ми з сестрою та шваґром працювали в Польщі. Я та Микола займалися монтажем сонячних панелей, але все залишили — і додому. Навіть найменшого сумніву не було, чи треба йти воювати. Як тільки приїхали, пішли до ТЦК.
Юрія, який мав досвід військової служби, мобілізували зразу ж. А Миколі сказали ще зачекати, бо ж лише наприкінці 2022-ого,
20 грудня, йому мало виповнитися 27 років. Юрій же воював на одному з найгарячіших тоді напрямків — Лиманському. Микола, як міг, підтримував близьку по духу людину, під час телефонних спілкувань підбадьорливо говорив, що скоро зустрінуться, а вкупі швидше проженуть кляту москальню.
Подих страшної біди
Тепер Мирослава каже, що то, мабуть, був недобрий знак. І щоразу «прокручуючи» дні, проведені до відправлення чоловіка на війну, знову й знову чіпляється за ті миті, коли були разом, коли ще не відчували подиху страшної біди. І вона, й Микола були на роботі, як через різкий перепад напруги в електромережі спалахнув пристрій, що був на підзарядці. Кімната вигоріла вщент, пожежа знищила речі, меблі, комп’ютер, документи. Всі їхні статки — нанівець. Але Микола намагався розрадити дружину: дякувати Богу, ми живі-здорові, все надолужимо.
У лютому 2023 року він отримав нові документи взамін знищеним і став воїном ЗСУ.
— Коля потрапив до учебки в Житомирі. Лише місяць навчань і вже — у 25 десантно-штурмовій бригаді, — розповідає Юрій. — Частина, в якій служив мій шваґер, також розташувалася на Донеччині, в околицях села Терни. Тримав із ним зв’язок і казав, що постараюся зустрітися, бо ж ми — неподалік.
І мені таки пощастило побачити Миколу, якраз перед Пасхою. Командир дозволив завести хлопцям харчі, сигарети. Все село Терни погрузло в болоті, найближчий евакуаційний пункт за три кілометри, бачив, що в тих умовах хлопцям було дуже важко.
Коля так зрадів нашій зустрічі. Ми тоді спільні фото виклали на сторінку односельців. Жителі Клинового, працівники старостату, аграрії постійно підтримують воїнів з нашого села, і так ми надіслали їм сердечний привіт із фронту.
Останній бойовий вихід
Передаючи вітання рідним, підбадьорюючи один одного, не знали, що те родинне спілкування вже ніколи не повториться у житті Миколи. Через день він разом з 8 побратимами пішов на завдання. Нелегкі кілометри вглиб ворожої території під прикриттям ночі. Цей бойовий вихід для Миколи Бордея став останнім. Загинули й троє побратимів, ще двоє бійців їхньої групи були важко поранені. Через шквальний ворожий обстріл знадобилося кілька днів, аж поки бійцям вдалося забрати тіло свого друга.
Чорною хмарою опустилася звістка про загибель 27-річного захисника-патріота на все село, обпекла серце всієї його родини.
— Біль втрати ні з чим не порівняти. Він наче дістається до кожної клітиночки тіла і не відпускає, — каже Юрій Ткач. — 17 квітня — рік, як Микола поповнив небесне військо, а ми, рідні, досі не знаходимо спокою. Троє Миколиних братів нині на фронті, прагнуть помститися ворогу за брата. Скажу так, — продовжує Юрій, — на таких як Микола — рішучих, сміливих, принципових українцях — тримається сьогодні наш фронт. Не штабні офіцери та високі чини виборюють країні мир, а ось такі хлопці, які заради цього віддають на полях битв своє життя…
Нещодавно родина загиблого Героя отримала орден «За мужність» ІІІ ступеня, присвоєний Миколі Володимировичу Бордею посмертно.
Сам же Юрій уже демобілізувався, став опорою для сестри Мирослави, матері і своєї сім’ї. Виховує 4-річного синочка, 2-річну донечку і разом із дружиною Вікторією очікують, що зовсім скоро лелека принесе їм третє дитятко. Нині особливо розумієш: у кожному крикові новонародженого, у кожній усмішці дитини — шлях до майбутнього України.