Вечір пам’яті, присвячений 100-річчю від дня народження Макара Івановича Починка, Героя Соціалістичної Праці, нагородженого орденом Червоної Зірки, двома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом Леніна, Жовтневої революції, відбувся у Волочиську.

Зазвичай редакційна пошта навесні більш оптимістична, адже ця пора року ознаменована пробудженням природи, отже, й початком городньо-польових робіт. Тому весняні листи завжди сповнені міркувань-планів, порад. Утім важкі часи все-таки диктують свої умови.

Нещодавно перегорнуто ще одну сторінку історичного календаря і,  як зазвичай,  ми осмислюємо події, що минають, аналізуємо результати зробленого,  робимо висновки, вирішуємо, як бути далі, та… сподіваємося.  Не так давно  мені вдалося поспілкуватися з начальником одного з кращих поштових відділень Кам’янеччини – села Нагоряни, ветераном праці,  діловим  партнером та щирим прихильником «Подільських вістей» Наталією Ліпковською.

Чи то зозуля так накувала, чи долею судилося дожити Марії Станіславівні Бучинській, уродженці села Майдан-Вербецький, до свого 100-річного ювілею, який вона зустріла 22 березня 2021 року. Нелегким був прожитий вік для людей її покоління. Зазнали лихоліття війни, голод, розруху, важку працю. Наперекір труднощам — працювали, створювали сім’ї, не втрачали надії на краще життя, ростили дітей.

Як фермери навчились долати шлях від маленького лану до великого столу.

На тлі загальних звітів про успіхи сільського господарства досягнення маленького фермерського господарства можуть видатись зовсім непомітними. Ще менше додають до загального валу урожаї, зібрані з невеликих сільських садиб та садків біля хат. Що можуть означати отой десяток мішків картоплі чи кілька центнерів молока, вирощених, надоєних своїми руками, практично без усякої техніки та будь-якої допомоги, коли країна хизується мільйонами тонн зерна та ріками олії, які щедро течуть за кордон? Та насправді саме там, на городах та невеличких земельних латках, вирощується чи не більша частина того, що потім потрапляє на наші столи. Загрубілі руки, зігнуті біля сапи та лопати спини годують нас. А ще — якась нездоланна прив’язаність до землі, котра змушує людей з ранку до смерканку поратись по господарству.