Є люди, з життєвої біографії яких можна вивчати історію нашої країни, адже пережили разом із нею чимало пам’ятних подій. Серед них – шанована в місті та й за його межами людина: вчитель, письменник, наставник, почесний громадянин міста Красилова Микола Тарасович СОЛТИС.

Зірочка його життя засвітилася 22 лютого 1934 року в селі Погорільці, на Рівненщині. Батьки – Тарас Федорович та Антоніна Панасівна – були дуже працьовитими та шанованими людьми. Батько копав криниці, мурував, шив чоботи, а ще – любив співати та із задоволенням брав участь у художній самодіяльності. То ж син Микола перейняв від них усе найкраще, зростав у праці та любові.
На початку 50-х років вступив до Львівського державного університету ім. Івана Франка, обравши факультет української філології. Там, на першій лекції познайомився з однокурсницею, в яку закохався назавжди, яка стала його дружиною, – Галиною Іванівною.
Після скромного студентського весілля, отримали направлення на Хмельниччину, проте не одразу до Красилова. Спочатку працювали у Терешківській школі, потім – в Западинській і аж тоді їх перевели до райцентру, де стали вчителями Красилівської середньої школи № 1.
Микола Тарасович не просто викладав мову та літературу, а в кожному класі, до кожного учня намагався донести красу української мови, прищепити любов до творів Івана Котляревського і Лесі Українки, Тараса Шевченка й Ольги Кобилянської, Максима Рильського та Павла Тичини…
А ще у нього були неабиякі організаторські здібності, які не пройшли повз увагу керівництва. В 1975 році вчителя призначили директором середньої школи № 2.
Йому випала непроста місія, адже був одним з тих, хто наполягав на переведення шкільного навчання учнів школи з російської на українську мову. А в той час нелегко було доводити, що в Україні навчання повинно бути лише на рідній, зрозумілій дітям українській мові.
Саме тоді, під час його директорства, стало до ладу нове приміщення школи. Дбав про покращення умов навчання учнів та роботи вчителів і щоразу гордився їхніми успіхами. Учні та випускники школи завжди з вдячністю та пошаною згадують свого вчителя.
Захоплений з дитинства піснею, він не міг стояти осторонь музики, української народної пісні. Ще в студентські роки став активним учасником художньої самодіяльності. Володіючи прекрасним голосом, був солістом знаного в університеті вокального квартету під керівництвом композитора і диригента С. Німанда, виступав на міжнародному фестивалі, а згодом працював керівником студентського хору філологічного факультету.
На початку роботи в Красилові, в розмові з головою райкому профспілки працівників освіти та науки Кондратюк Людмилою Федорівною, сказав:
– А таки треба в районі вчительський хор організувати…
І організував! Спочатку репетиції проводилися в колишньому приміщенні Будинку піонерів (зараз костел), а потім – в школі № 5. Колектив був учасником багатьох концертів, конкурсів, виступав у місті та за його межами.
Окрім цього, був солістом самодіяльного народного ансамблю пісні і танцю «Случ», керівником учнівського хору Красилівської середньої школи № 2. Скільки терпіння, знань, наполегливості, зрештою, натхнення потрібно було, щоб зазвучав кожен голос, щоб запала в душу слухачеві кожна пісня…
Після виходу на заслужений відпочинок Микола Тарасович не залишив улюбленої справи – протягом 14 років був регентом Свято-Троїцького храму ПЦУ, хор якого сам і створив. З невеликими змінами, цей колектив зачаровує своїм співом парафіян і досі.
У 2013 році патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, за особливі заслуги перед Православною Церквою України нагородив церковного регента Свято-Троїцького храму Солтиса М. Т. орденом Святителя Миколая.
Миколі Тарасовичу ніколи не була байдужою доля України. Багато років він брав участь у формуванні національної свідомості красилівчан. Працював у місцевому осередку Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, був заступником голови районної організації Народного руху України, членом виборчого штабу партії «Наша Україна».
Через усе життя проніс любов до українського фольклору, чарівних українських пісень. То ж не дивно, що в 2008 році побачила світ збірка старовинних пісень «Погорільські самоцвіти». То були пісні записані по пам’яті, які чув на своїй малій батьківщині.
А згодом один за одним виходять його художні твори – романи «Ой горе тій чайці» (2012), «Чому я не сокіл» (2016), «У кожного своя правда» (2019), «Не вмирає душа наша» (2023). У кожному з них – історичні події, які переживали наші предки, долі українців, яким довелося зазнати чимало трагічних часів.
Варто зазначити, що післямову до першого роману написала колишня учениця Миколи Солтиса, а тепер — доктор філологічних наук, професор Київського університету ім. Шевченка Бернадська Н. І. вона також суттєво допомогла у редагуванні та видавництві твору.
До речі, роман Миколи Солтиса «Не вмирає душа наша» в листопаді 2023 року став переможцем Всеукраїнської літературної премії імені Василя Скуратівського. Отриману премію перерахував на потреби ЗСУ.
У Миколи Тарасовича чимало нагород, якими дорожить, – медаль «Ветеран праці», відзнака Міністерства освіти України «Відмінник освіти України», дипломи лауреата фестивалів самодіяльного мистецтва. Також йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Красилів».
Ще кілька слів про родину Солтисів. З дружиною Галиною Іванівною в любові прожили майже 70 років. Виростили дві чудові донечки – Оксану та Мирославу, тішаться онуками.
Шанованому вчителю, громадському та культурному діячеві, письменнику Солтису Миколі Тарасовичу виповнилося 90 років. То ж з роси й води Вам, шановний ювіляре! Міцного здоров’я, добробуту та миру! Дай Боже сили, щоб порадували нас ще не одним романом!