У Василя Паламарчука багато друзів у письменницьких і журналістських колах. І ще більше шанувальників його творчості. Народився відомий в Україні журналіст і письменник Василь Паламарчук вісімдесят літ тому на хуторі Гончариха Старосинявського району Хмельницької області. Розташовувалося те родинне поселення на землі, купленій його хазяйновитим прадідом Степаном. А в рідне село матері – Митинці цього ж району – вона привела його, шестирічного, двох сестричок і братика, коли батько перебував у сибірській в’язниці, бо приніс додому полови, щоб спробувати нашукати в ній зернин.
Але діставалося їхній родині, як кажуть, з усіх боків. Якось партизани роздобули зброю, попросили Миколу Івановича, батька Василя, заховати її. Виніс на горище, та дуже швидко прийшли німці і знайшли. Батька забрали спершу на станцію Адампіль, а потім – у Старосинявську комендатуру, де жорстоко катували. Це був березень 1944-го. Відчуваючи наближення визволителів, німці зникли, залишивши двох вартових. Завгоспом комендатури виявився чоловік, який служив в армії зі старшим братом Миколи. Він їх застрелив і випустив арештантів.
Ледве доповз Микола Паламарчук додому, а тут інша біда: сім’я прихистила у себе втікачів-євреїв, хворих на тиф. Вдалося вижили, але бабуню Фросину страшна хвороба все-таки забрала. Батько ж довго лікувався, і на фронт його забрали лише влітку. Він встиг ще повоювати у Східній Пруссії і навіть кілька ребер втратив через поранення. А під час повоєнного голодомору, як ми вже згадали, позбувся й свободи на цілу п’ятирічку.
Материн рід постраждав від тієї дикої влади ще більше. Дід Хома Фіть був грамотним і під час громадянської війни підтримував патріотичні сили, петлюрівці зробили його своїм скарбником і писарем. У більшовицьку амністію після української поразки він не дуже вірив, тому виїхав із сім’єю на Далекий Схід, де багато хто переховувався від розправ. Але дуже сумували за домом і згодом повернулися. На свою біду.
У 1938-му енкаведисти «пришили» йому, що, працюючи бухгалтером Уланівської райспоживспілки, він нібито роз’їжджав по селах і створював антирадянські підпільні організації. 5 квітня Хому Вікторовича арештували, 25 квітня засудили до страти, а 15 травня вирок виконали. Всі його родичі враз стали «ворогами народу».
Про все це й розповів Василь Миколайович Паламарчук у книзі «Босоніж по стерні» – про Митинці та митарства його предків. З неї довідуємось: як би та злочинна влада не «пресувала» Паламарчуків, вони зберегли гідність, зберегли свій славний рід. Досить сказати, що у Василя Миколайовича дуже багато двоюрідних братів і сестер – на Вінниччині, Хмельниччині і в столиці, а також – по світу.
Його старший син Ігор – відомий художник і фотомайстер. З початку війни воює в Легіоні Свободи. Захищав Київ та навколишні міста, а після того – на Донеччині, де нерідко потрапляє на передову. Син Юрій під час боїв за Південь України отримав поранення, але після госпіталю повернувся у стрій. Також воюють внук Паламарчука Вадим, внук молодшого брата полковника-правоохоронця Віктора – Влад.
Василь Паламарчук – це ціла епоха в журналістиці. Почавши трудовий шлях ще без освіти вчителем і заодно готуючи випуски колгоспної багатотиражки, він назавше відчув магію друкованого слова.
Заочно закінчив факультет журналістики Київського держуніверситету ім. Т. Шевченка. Тривалий період працював у всеукраїнській «Робітничій газеті» власкором у Вінницькій та Хмельницькій області, редактором «Вінниччини». І хоч осів у Вінниці, на Хмельниччині у нього залишалося багато друзів. Найближчим був світлої пам’яті багаторічний редактор «Подільських вістей» Йосип Ядуха. Обласна газета тоді мала величезний тираж, а «Вінниччина» була визнана кращою газетою України вже на третій рік керівництва Василя Паламарчука.
Після виходу на пенсію заслужений журналіст України очолив Вінницьку обласну організацію Національної спілки журналістів України, працює на цій посаді донині. Але його перо не знає втоми. Ще 1996 року він видав першу збірку новел «Снивода», потім – збірку казок «Добридень», згодом – збірку оповідань «Йшла колона городом». А між тим ще була художньо-документальна книга у співавторстві з Олексієм Терещуком «Так довго кують зозулі». Нині працює над черговими краєзнавчими виданнями. І нехай творчість нашого талановитого земляка й надалі буде активною та плідною.
Gismeteo 
