Нема у світі більшої втрати, нема на землі невимовнішого горя, пекучішого болю, ніж батькам хоронити своїх дітей...
Десять безутішних років я оплакую свого сина, єдину кровинку.
ШІРПАЛ Леонід — майор, випускник Хмельницького військового училища. Як всі ми гордилися ним, і як я, втративши його, про те училище шкодувала.
Але я зовсім не про це. А про його подвиг, про те, яким він був, як його одного з перших у районі проводжали у засвіти з тої проклятущої війни, багато про нього писали. Йому посмертно присвоїли звання підполковника. Але що мені з того, ніякі звання і почесті не повернуть мені мою дитину, мого Льоню...
І зрозуміти мене можуть лише такі, як я, бо з плином часу все менше тих, хто нас чує і підтримує. Тому після вечора зустрічі, який був організований у Летичеві для матерів та вдів загиблих захисників, захотіла написати про тих, у кого не зачерствіли душі та серце. Насамперед хочу подякувати
Г. П. Чекерді (голова організації ветеранів). Їй болить, бо син теж зазнав немалих випробувань, повернувся звідти зраненим. За розуміння і підтримку хочу подякувати представникам Хмельницької районної ради, капелану за щирі та добрі слова розради.
Всім добрим людям, які долучилися до заходу, — велике материнське спасибі. За пироги, піцу, усілякі кондитерські солодощі, і головне — за теплі слова підтримки. Представникам із військкомату — подяка за продуктові набори. Їх отримали всі вдови і матері.
... У нелегкий час живемо, такі ж, як я, доживаємо. Крім невістки і улюбленої внучки Анастасії, у мене не залишилося нікого. Бачу їх не часто, бо живуть не близько. Молюся, щоб для них життя було кращим, прошу Бога мирного неба для всіх людей. Всім же матерям — не пережити своїх дітей.
Низький уклін вам, добрі люди!
Р. S. Тетяна Миколаївна розповідала і плакала, хоча виплакала вже всі очі — в прямому і переносному значенні. Її очі прооперували, потрібна ще одна, можливо, і не одна операції. Хоча стежку до могили сина, як каже, знайде і навпомацки, бо протоптала її, як останню доріжку в своєму житті, єдиний зв’язок із її дитиною. Але певну суму коштів відраховувала і буде відраховувати, допоки житиме, нашим захисникам.
Живе згорьована мати єдиною надією: після закінчення війни потрапити на місце загибелі сина, вклонитися землі, на якій він зробив останній свій подих.
Gismeteo 
