Таємниці підземель і підземних ходів міста Полонне уже давно цікавлять археологів, дослідників старовини і краєзнавців. Але не лише старовинні артефакти стають об’єктами досліджень. Нещодавно у підземеллі полонського костелу святої Анни представниками духовенства було відкрито та освячено каплицю мучеників за віру, увічнено молитвою пам’ять сотень закатованих і померлих насильницькою смертю в роки комуністичного терору.
Страшні догадки щодо в’язнів костельного підземелля, життя яких розтоптав кирзяк сталінських репресій, ходили ще до війни. Мешканці сусідніх будинків чули несамовиті людські крики, передсмертні стогони, але воліли про це мовчати. Всюдисущі дітлахи, дитинство яких припало на роки війни, інколи в підземних ходах, що вели до костелу, натрапляли на людські рештки, але дорослі забороняли їм про це говорити.
Вперше вголос про ці жертви заговорили у 1948 році, коли віряни знайшли у підвалах понад 400-літнього храму масове людське поховання. Лише за залишками людських черепів, серед них і дитячі, нарахували 168 чоловік. Усі людські останки було складено у 7 величезних домовинах і перепоховано на католицькому цвинтарі у Полонному. Місцеве керівництво «вєлікой і могучей» строго-настрого заборонило ксьондзу Антону Хоміцькому (якому ледь вдалося вирватися із лап репресійного механізму) озвучувати правду про ці страшні знахідки.
Влада «рекомендувала» говорити про нібито перепохованення останків духовних осіб, 5 старовинних домовин з якими дійсно знаходилися в одному із розгалужень підземелля. Але очевидці стверджували, що знайдені рештки одягу та взуття, та і самі людські скелети не були настільки давніми, і масове людське поховання належало до періоду 1930-х років. Щобільше, вірянами храму навіть були встановлено особи кількох чоловіків, які в ті страшні роки, супроводжувані червонозірковими конвоями, так і не повернулися додому.
Роками збирав інформацію з вуст очевидців-старожилів та досліджував доступні офіційні документи про події Голодомору і великих репресій на Полонщині колишній лікар Понінківської лікарні, краєзнавець за покликанням Петро Ящук. Після роботи, на старенькому велосипеді із диктофоном та записничком у руках, він об’їздив десятки сіл, записуючи дорогі і вартісні для нашої історії свідчення. Було опубліковано понад десяток книг і досліджень-свідчень про найжорстокішу наругу більшовицької системи під час сталінських голодоморів та ГУЛАГів.
Майже століття тому люди, нажахані жорстокістю і вседозволеністю «красно- звьоздних хазяїв», воліли мовчати. Потрапити в концтабір (лише на території колишнього Полонського району їх було аж три!), на виселення за тисячі кілометрів, а то і поплатитися життям, можна було за будь-що, навіть за одне слово і погляд. Довічна стаття могла базуватися на ніким не перевіреному наклепі заздрісних, недоброзичливих сусідів. Засудити до страти могли просто за знайдений у хаті під час обшуку молитовник польською мовою, що трактувалося як співпраця з іноземними розвідками. В підвальні катівні кидали за анонімні доноси (інколи і надумані в силу обставин) колег по роботі, жорстоких утисків зазнавали християни за віру.
Згідно із записаними Петром Ящуком свідченнями понінківчан, із тисячі працівників Понінківської картонно-паперової фабрики було репресовано понад 550 чоловік. Частенько до фабричних воріт приїздив воронок, до якого з різних цехів люди в шинелях або шкірянках виводили, щоб більше ніколи не повернути, робітників і службовців. Забрати у безвість могли без особливих пояснень прямо з дому. Жменя полови, знайдена на підводі їздового солом’яного цеху, трактувалася, як розкрадання «народного імущества». Запізнення на 21 (!) хвилину на роботу трактувалося як «врєдітельство», причому ці хвилини могли вираховуватися протягом цілого року. Якщо, до прикладу, слюсар не встигав за зміну відремонтувати якийсь механізм, це трактувалося, як «врєдітельство на проізводствє» — міг потрапити до в’язниці. Якщо ж він змушений був затриматися на кілька годин, щоб доробити після зміни, це теж викликало підозру і сприймалося як «врєдітєльство». Тож нещасний змушений був доробляти безкоштовно свою роботу протягом наступної зміни, не попадаючись зайвий раз керівництву на очі і залишати робоче місце разом із закінченням роботи другої зміни.
Очевидці пригадують, що на фабриці працювало кілька «сексотів», які штучно створювали ситуації, щоби неугодні потрапляли до в’язниць. Підсипали отруту фабричному коневі — і кількох їздових, без суду і слідства розстрілювали, були випадки, коли «сексоти» вкидали у справний верстат якусь залізячку, аби той поламався, і звинувачували ні в чому не винного працівника.
У будівлі напроти католицького храму засідали енкаведисти, і саме туди звозили на допити всіх неблагонадійних та підозрюваних у зраді та диверсіях проти діючого режиму. Звідти могли повернутися лише одиниці, під страхом смерті забувши все, що там бачили. Арештованих з допитів потайки переводили через дорогу і закривали в підземеллі недіючого в ті роки католицького храму. Жахаючи нещасних ув’язнених і насміхаючись над їхньою беззахисністю, до підземелля запускали отруйних змій, яких спеціально для цього заставляли відловлювати у лісі. А потім нещасних в’язнів живцем замурували у підземеллі.
Десятки жінок, батьків, дітей з Полонного, Понінки і навколишніх сіл щодня снували біля костелу і будівлі НКВС, намагаючись передати своїм рідним якийсь вузлик з окрайцем хліба або теплі речі на випадок, якщо затриманого поведуть на етап. Проте дослідникам не відомо жодного факту, щоб були свідки конвоювання арештованих з підвалів костелу до залізниці. Як і невідома кількість жертв «космополітично-комуністичного кагановицько-сталінського геноциду в Україні» (це визначення запозичене в автора досліджень тих років Петра Ящука, часто використовується у його публікаціях), мученицькі душі яких відійшли у засвіти в катівні НКВС і підвалі храму.
Вже навіть у часи незалежності, коли нащадки зверталися до державних інстанцій задля повернення чесного імені репресованих, не зафіксовано жодного випадку, щоби місцем смерті значилося Полонне. Зазвичай давали відписку, що репресовані померли при етапуванні внаслідок захворювань десь у «тьмутараканії» або на «болотах вєлікой і необятной». Чи не тому, що і в часи незалежності при владних кабінетах продовжувалися лишатися ті, імена батьків яких з ненавистю і прокльонами згадувалися у розповідях очевидців тих страшних злочинів?...
Згідно з розсекреченими матеріалами і директивами тих часів, лише за січень-лютий 1930 року було кинуло за ґрати понад 30 ксьондзів Житомирської й Кам’янець-Подільської дієцезій РКЦ. Ще тисячі польських родин було знищено, виселено, закатовано в катівнях НКВС за обвинуваченнями у приналежності до «Польської Організації Військової».
Інформація вітчизняних дослідників надавала цифри, що упродовж 1937–1938 рр. в Україні по «польській лінії» було заарештовано 56516 осіб. Можливо, до цієї статистики входять безвинно загиблі душі, останки тіл яких знайдені у підвалах полонського костелу? Загальна ж кількість заарештованих в Україні у цей період становила 267579 осіб. І це лише цифри, що стосуються хоч якогось збереженого документа, а скільки було таких, що «без суду і слідства»…
Єлизаветин, Шурків, Гормин, Тадеушпіль, Добрі Лози — назви цих сіл навіки стерті з мап Полонщини, як і десятки поселень господарників-одноосібників, більшість яких були сплюндровані і зруйновані після так званого процесу «укрупнення». Про їх колишнє існування сьогодні нагадують лише зарослі кропивою і барвінком хатниська або квітучі серед лісу столітні кущі бузку і здичавілих яблунь, що були окрасою знищених сіл.
Жодне розслідування не проводилося щодо згублених доль кількох сотень поляків, німців, інших неблагонадійних, яких разом із родинами та нехитрими пожитками гарячого серпневого дня у 30-х роках було зігнано до Шепетівської залізничної станції. Людей повантажили у три вагони, і вони замкнені, кілька днів стояли під палючим сонцем на запасних коліях, без води, їжі і шансів на життя.
Як і жодне розслідування не проводилося вже у 1990-х роках, коли активісти групи «Меморіал» Полонської міськрайонної організації НРУ порушували це питання на рівні Адміністрації Президента України, матеріали про злочини було надано О. Квасьнєвському.
Натомість гонінь зазнав дослідник Петро Ящук, у його квартирі невстановленими особами було проведено обшук, книгу із публікаціями свідчень (майже весь тираж!) викуплено (чи вилучено?) прямо у видавництві. Водночас від Адміністрації Президента надійшла відповідь, що в держави «немає необхідних коштів для проведення широкомасштабних заходів з розслідування всіх злочинів тоталітаризму», а доказову базу передано до фондів музею історії України. Після публікації П. Ящуком статті «Табу… на пам’ять» у «Молоді України» 1995 року, останки закатованих людей, які були поховані в каплиці на польському цвинтарі, безслідно зникли… «Немає тіла, немає діла», — залишилася тільки пам’ять, опубліковані спогади і страшні оповідки минулого, які передаються з покоління в покоління.
У підземеллі католицького храму святої Анни в Полонному лунає тиха молитва, дитячі пальчики слухняно перебирають вервечку, а сумні старечі очі вдивляються у скам’янілі брили склепу, який покрив усі страшні таємниці надлюдських тортур та передсмертні страждання сотень мучеників.
Gismeteo 
