Жахливий за своїми масштабами геноцид 1932-33 років — це та болюча сторінка нашої історії, яка не залишається в минулому, не стирається з пам’яті, а була, є і буде частиною нашого життя, частиною нас.
Ні в чому не винні українці без жодної надії на життя, помирали в своїх хатах, падали попід плотами, пухли, заморені мученицькою смертю, божеволіли й навіть займалися канібалізмом. Людей фактично було доведено до безумства… А ті, хто вижив, вже практично минулися… Однак вони встигли розповісти про те пекло, з якого чи то завдяки Божій милості, чи такою була їхня доля, — вдалося вибратися…
…Мертві по ровах, їх мільйони.
По німих церквах стогнуть дзвони.
Хто ж то Україні, Боже, нині допоможе?
Факти людожерства підтверджували очевидці з різних регіонів України. Відома американська журналістка та історик Енн Епплбаум присвятила багато часу дослідженню Голодомору 1932-1933 років. Вона буквально не виходила з архівів, спілкувалася з багатьма людьми, які пережили це страхіття. Про все побачене й почуте Енн написала у своїй книзі «Червоний голод. Війна Сталіна з Україною». Тож у ній і розповіла про випадки людоїдства, тобто канібалізм.
«Канібалізм був звичним явищем. Щоправда, не сказала б, що він набув широких масштабів. Про нього існує безліч архівних матеріалів, міліцейських протоколів і доносів. Було чимало випадків некрофагії — поїдання трупів. У доносах описуються випадки поїдання власних дітей. Практикувався і продаж людського м’яса. Тільки в Харківській області навесні й улітку 1933 року в доносах повідомлялося про 420 випадків, коли батьки поїдали померлих від голоду дітей і коли голодна сім’я вбивала найбільш знесиленого — найчастіше дитину — та їла його. Жах і безумство панували в селах, трупи загиблих від голоду валялися без поховання. Тодішня влада добре знала про канібалізм...», — зазначала Енн.
«Найжахливіше трапилося, коли одна моя родичка порубала своє мертве дитя й зварила з нього холодець. Коли активісти вимели до зернини в коморі, й у хаті нічого не залишилось їстівного, опухла тітка, опухли й діти. За тиждень померли троє. Найменше, півторарічне, теж доживало останні дні. Від горя тітка втратила розум, вчинила страшне, а потім і сама в муках померла…», — згадував Іван Наливайко з Полтавщини.
«Мені мати не дозволяла гратися на вулиці й контактувати з незнайомцями, вона розповіла, що сусідського хлопчика невідомий умовив винести шматок хліба, щоб виміняти якусь іграшку, а тоді того хлопчика кудись завели й з’їли. Мені постійно хотілось їсти…», — казав Микола Тищенко з Житомирщини.
«Я мала донечку Марійку та двох синів. Жили ми над річкою й у голодовку не сильно голодували, тому що мій чоловік ловив рибу, чим ми й харчувалися. У селі жив наш недалекий родич Іван Джур, про якого ходили чутки, що він людоїд. А з ним жила якась чужа жінка, теж людоїдка. Одного дня моя Марійка, їй було 9 років, пішла міняти рибу на матерію. Джур по дорозі заманив її в пшеницю, де й задавив. Прочекала я дитину до вечора, та й кинулася шукати. Люди підказали, щоб шукала у Джурів. Заходимо до хати, а в сінях стінки всі у крові й запах м’яса вареного. У казані варили м’ясо з Марійки. В садку знайшли відрубану голову та кісточки моєї дитиночки. Склавши все в мішок, так і похоронили її. На Джуру заявили в сільську раду, забрали їх не знаю куди. А в мене камінь на серці на все життя залишився», — засвідчила Марія Омеляненко з Черкащини.
Крім розповідей простих українців, оприлюднені архівні дані й зі слідчих справ. Дільничний прокурор Волноваської ділянки про факт канібалізму на Донеччині: «У селі Гринталь Старокаранського району 9.07.1933 р. виявлено людоїдство. Гр. Нежикова Олександра,
40 років, забила своїх двох дітей: хлопця Лук’яна, 9 років, і дівчину Варку, 2 років, яких з’їла разом зі своєю матір’ю Нежиковою Феодосією, 64 років. Нежикова Олександра в ніч проти 9.07. ц.р. померла. Є підозра, що її вбила мати Нежикова Ф.»
Зі слідчої справи № 137 райвідділу ДПУ від 7 липня 1933 р. (село Березове Вінницької області): «На допиті Гилиничів Андрія та Варвари встановлено, що 27 червня ц.р. близько 7 години вечора Гилинич Варвара за згодою і в присутності свого чоловіка Гилинича Андрія столовим ножем зарізала свою однорічну доньку Ганну, що сиділа на лаві, й порізала на шматки. М’ясо зварили й з’їли. Того ж вечора, коли їхній син Петро,
4 років, ліг спати й заснув, Гилинич Варвара за допомогою чоловіка Гилинича Андрія сплячого сина задушила руками й також порізала на шматки, які зварили й з’їли».
Людей, які вдавалися до канібалізму, засуджували і найчастіше вироком їм був розстріл. Очевидці свідчать, що заарештовані за людожерство селяни до села більше не поверталися… Спричинені вони були виключно божевіллям, розладом психіки виснажених багатомісячним голодом людей…
І скільки насправді таких випадків, напевно, вже не вдасться дізнатися нам, адже офіційні дані про кілька десятків — це лише зафіксовані факти, а скільки залишилося таких, яких не зафіксували тогочасні служби. Однак з величезної кількості спогадів, які оприлюднені, випадків канібалізму, очевидно, значно більше.
Gismeteo 
