Тридцять друга весна минає. З дня, коли сталася найстрашніша техногенна катастрофа XX ст. — аварія на ЧАЕС. Найбільшу дозу радіації отримали жителі України, Білорусі, Росії. Токсичні дощі пройшли у Швеції, Фінляндії, Західній Німеччині. Чорнобильська аварія накрила своїм страшним крилом 3,5 мільйона жителів України, з яких майже мільйон — діти.
Під час гасіння пожежі на четвертому блоці АЕС загинула 31 людина. Нині жодного з 50 пожежників, які гасили пожежу у перші години після вибуху, немає серед живих. 600 тисяч ліквідаторів наслідків аварії, отримали високі дози радіації. Як «зниклий батальйон», увійшли до історії ліквідації 700 тисяч мобілізованих військовослужбовців — молодих солдатиків, які практично голіруч, без елементарних засобів захисту, боролися з атомом. Вони просто лопатами скидали з даху реактора радіоактивний графіт, працюючи лише по дві хвилини (разом з тим, влада довго не хотіла підтверджувати використання мобілізованих у ліквідації наслідків аварії).
Практично з перших днів участь у ліквідації взяли й працівники органів Міністерства внутрішніх справ України. З Хмельниччини їх було майже 400. З них 73 уже відійшли у засвіти. У грудні 2017 року світ побачив альманах «Книга спогадів», у якому, власне, й зібрані розповіді ліківідаторів-подолян. Ініціатором видання став голова хмельницької громадської організації «Чорнобиль» співробітників органів та військ МВС Віктор Чорний. Пропонуємо вашій увазі деякі з цих спогадів.

Микола СЛАБІНСЬКИЙ, на той час молодший сержант міліції: «Пізно ввечері, 2 червня 1986 року посильний Дунаєвецького районного військкомату приніс мені додому повістку: мав з’явитися наступного ранку о 6-ій годині до військкомату. У військкоматі всіх нас посадили в автобуси і повезли в Славуту. Протягом п’яти днів формували медичний батальйон для відправлення в зону аварії на ЧАЕС.
8 червня 1986 року весь особовий склад медичного батальйону вишикувався на автомобілях для здійснення маршу. Ми здогадувалися, що їдемо в Чорнобиль, але офіційно ніхто нічого не казав. Над вечір прибули до якогось лісу, і там отаборилися. В лісі ми відчували на зубах своєрідний металевий присмак, у горлі дерло, голос став хрипким. Це були перші ознаки великої радіаційної небезпеки. Наступного дня медсанбат прибув на місце своєї дислокації, поблизу станції Вільча, де ми розгорнули наметове містечко. Наш медсанбат надавав медичну допомогу воїнам-ліквідаторам. Ми всі працювали в надзвичайно важких умовах, в забрудненій зоні і проживали також у забрудненій зоні: у звичайних наметах, абсолютно не захищені від впливу радіації. Працювали в імпрегнованій (спеціально обробленій проти хімічної зброї) військовій формі. Але вона не захищала нас від дії радіації, практично просто не пропускала повітря. Ми постійно носили респіратори, але їх нам не змінювали через те, що їх не вистачало. Тож ми не могли захистити свої легені від потрапляння радіоактивного пилу.
Спека стояла 40-градусна! Перед нами було завдання: забезпечити радіологічний контроль за розташуванням військових підрозділів, дотримання радіаційної безпеки, створення безпечних умов проживання, харчування, забезпечення якісною питною водою.
У ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС брали участь понад 300 військових частин і понад 60 з них дислокувалися в тридцятикілометровій зоні.
Здебільшого військові розташовувалися в наметових містечках. А земля в наметах була забруднена радіацією, про що свідчили наші дозиметричні прилади! Тому ми наполягали, щоб ґрунт виносили, стелили дерев’яні щити по всій території наметового містечка, а також прилеглу територію періодично поливали водою, щоб не піднімався пил у повітря. Те ж саме робили і в своєму містечку медсанбату.
Індивідуальні накопичувачі дози іонізуючого опромінення (дозиметри) у нас були, і ми періодично здавали їх в спеціалізовану лабораторію, що розташовувалася в Чорнобилі (там знімали з них показники). Але ці дані були засекречені, і результатів ми не знаємо й досі.
По декілька разів на день зривалися пилові бурі. Вітер ураганної сили здіймав у небо стовпи пилу і куряви, забиваючи очі. Це було результатом розстрілу спеціальними снарядами артилерійських гармат грозових хмар, що збиралися в районі Чорнобильської АЕС. У такий спосіб в зоні намагалися уникнути дощу, щоб радіонукліди не потрапили глибоко в грунт.
Важко собі уявити, як склалися б роботи по ліквідації, якби не було допомоги армії. Солдати і офіцери, які базувалися в тридцятикілометровій зоні в тимчасових наметових містечках, працювали цілодобово на різних ділянках в найскладніших ситуаціях, зокрема, і в найнебезпечніших».

Степан КУШЛАК, на той час старший лейтенант внутрішньої служби: «Друга спецгрупа УВС Хмельницької області, де я працював, також делегувала своїх працівників на ліквідацію наслідків аварії. Зважаючи на специфіку нашої роботи (забезпечення населення зв’язком), працівники підрозділу зараховувалися до складу оперативної групи МВС України і направлялися в зону ЧАЕС. Першим до складу опергрупи МВС України для роботи в зоні було зараховано капітана міліції Анатолія Рибалка, який вже 16 травня 1986 року поїхав у Чорнобиль, де перебував до 30 травня.
Повернувшись із зони ЧАЕС, наші колеги розповідали, яким незахищеними були працівники органів внутрішніх справ, котрі проходили службу в зоні. Їх ніхто не інформував про згубний вплив радіації. Повної правди ніхто не знав. Як виявилося, держава була зовсім не готова до такого перебігу подій. Просто атом завжди здавався мирним.
Спочатку не вистачало дозиметрів, в тому числі й індивідуальних. Були відсутні йодозамінні медичні препарати. Подейкували, що спиртне захищає від опромінення, тож за ним їздили аж в місто Малик, що за 100 кілометрів від Чорнобиля. Наскільки це правда, сказати важко, тому що тих, хто був першим, практично не залишилося в живих. Як от немає капітана міліції, що дослужився згодом до підполковника, А. М. Рибалка. На його долю, окрім Чорнобиля, випало побувати ще й на війні в Афганістані, де захворів на гепатит С, що в сукупності з опроміненням вкоротило йому життя. Помер Анатолій Рибалко у неповні 47 років. Похований на Шаровецькому кладовищі, в секторі для військових...
Я був у зоні ЧАЕС з 8 серпня по 9 вересня 1986 року. Перше, що вразило дорогою в Чорнобиль, це були дорожні знаки – “На узбіччя не виїжджати!”, які були розміщені обабіч шосе. В одному місці я побачив, як перед нами якесь авто випадково заїхало на узбіччя і колесами порвало плівкове покриття, котрим було вкрите узбіччя. Виявляється, це покриття наносилось на поверхню методом розпилювання і слугувало для того, щоб за машинами не піднімався в повітря і не розповсюджувався радіоактивний пил.
У Чорнобилі вразила відсутність цивільного населення — лише працівники, що були задіяні в роботах з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Тобто, люди в чорному, в білому та зеленому спецодязі. ...
Для визначення величини опромінення мені видали нагрудний значок на застібці, в ньому було три маленькі таблетки-накопичувачі. Після закінчення 33 доби ніхто не знав куди здати, щоб визначити кількість отриманих рентген. У картці доз опромінення написали 6 рентген, хоча скільки я отримав тих рентген, нікому не відомо...»
Чорнобиль спопелив наші душі. Про нього забувати не можна, адже радіація — дуже підступний ворог. Від наслідків аварії в Україні померло 200 тисяч людей. Народилося 14 тисяч неповносправних дітей. Збільшується кількість психічних та онкологічних захворювань серед молодого покоління. Чорний біль не гоїться. Чорний попіл стукає в наше серце. Пам’ятаймо.