На етапі двох епох – останні десятиліття ХХ і на початку ХХІ століть  в українській історіографії з’явилися і продовжують з’являтися  чимало наукових праць, у яких переконливо доводиться, що чинна радянська система, компартійна структура та існуючий тоталітарний режим уже з найперших днів свого існування широко і наполегливо здійснювали політику масової русифікації національних меншин, зокрема українців, незалежно від місця їхнього проживання – чи то на території самої України, чи  в інших регіонах тодішнього СРСР. Як наслідок, українське населення позбавлялося можливостей спілкуватися рідною українською мовою, втрачалися національні традиції, занепадали українська культура і мистецтво. 

Про складні, подекуди суперечливі аспекти реалізації національної політики у 20-30-их роках, гострі проблеми, пов’язані з цим, та їх розв'язання з боку тодішньої влади, її структурних підрозділів – у науковому дослідженні подільських істориків, кандидатів історичних наук В. Савчука і О. Сушко «Червона газета» й українізація Північного Кавказу» (1926-1932 рр), що вийшла друком у Кам’янці-Подільському. Дослідження видрукувано у двох томах, де на основі широкого аналізу першоджерел, офіційних документів уперше на пострадянському просторі досліджено внесок крайової україномовної «Червоної газети» в розвиток національно-культурного життя українського населення Північного Кавказу у 1926-1932 роках ХХ століття.
Слід відзначити, що на той час на території РРФСР проживали понад 8 мільйонів українців… Найбільше наших співвітчизників проживало на Північному Кавказі – 3 мільйони 106 тисяч 826 чоловік, що лише на 700 тисяч осіб менше загальної кількості росіян. Отож потрібні були ефективні заходи, спрямовані на визнання місцевого україномовного населення національною меншиною. Саме тому на Північному Кавказі вже у 1925 році з’явилася україномовна преса, у вигляді додатку до Кубанської окружної газети «Красное знамя», а з квітня 1926 року почала виходити крайова українська газета «Червоний прапор», згодом «Червона газета», яка дієво функціонувала протягом шести років і зробила значний внесок у розвиток національно-культурного життя українців на Північному Кавказі.
Структура дослідження складається з трьох розгорнутих розділів, висновків, а також списку використаних першоджерел, покажчиків.
«Червона газета», як провісник мас-медіа в іншомовних регіонах, виходила у Ростові-на-Дону, редагував її досвідчений фахівець Ф. О. Чапала, судячи з усього, палкий поборник українізації.
Газета, її активісти намагалися донести українське слово до кожного читача, до кожного мешканця станиць і сіл, мобілізовувала їх на досягнення позитивних зрушень як у справі подальшого розширення, поглиблення українізації, так і в справі підвищення ефективності виробництва, в суспільно-культурному житті.
Автори публікацій – робітничі, сільські активісти, представники інтелігенції діляться роздумами про наболіле, пропонують шляхи усунення недоліків, вказують винних у гальмуванні процесу українізації.
Українська «Червона газета», як констатують автори фундаментального дослідження, користувалася неабиякою популярністю не лише українців, а й усього населення Північного Кавказу. Її читали, передплачували робітники, селяни, трудова інтелігенція краю. І якщо наклад видання на початку його виходу складав … 35(?) примірників, то за півроку вже становив 2700, а в грудні 1932 року – понад 50000 примірників. Це – яскраве підтвердження того, що україномовна, українська газета стала надзвичайно популярним і впливовим виданням не тільки на Північному Кавказі, але й у РРФСР, СРСР!
Справедливості ради, варто відзначити, що популярність видання не сприяла продовженню його функціонування у подальші часи. У грудні того ж 1932 року крайовий часопис українства Північного Кавказу «Червона газета» припинила своє існування.
Наближалися важкі, трагічні для країни, для українського народу часи – Голодомор 1932-1933 років, сталінсько-беріївські репресії, інші страхітливі катаклізми, в яких народу нашому, всім нам належало вистояти і зберегти свою національну само- ідентичність, культуру і найголовніше – віру в свою силу і міць, у нездоланність і перемогу Добра над Злом. Саме на цьому наголошують у своїй ґрунтовній, фундаментальній праці В. Савчук і О. Сушко. Книга поза будь-яким сумнівом є помітним внеском в українську історіографію, прислужиться усім, хто цікавиться історією України, її національних меншин і, звичайно ж, історією журналістики на перехресті непростих століть минулого тисячоліття.