Десантники не називають бій останнім, вони кажуть: крайній. Так от крайній бій для нині Героя України, майора, командира роти восьмого окремого полку спецпризначення Олександра Петраківського став, по суті, першим у запеклій, на жаль, особистій війні родини Героя за його життя. Вже тривалий час українці з болем дізнаються з телевізійних сюжетів і газетних матеріалів про боротьбу молодого організму за життя, про нелегкі митарства родини в пошуках рятівної соломинки для сина. Її, ту рятівну соломинку, батько давно знайшов: американська клініка пообіцяла 75 відсотків позитивного результату лікування, та от Україна все ніяк не могла знайти 700 тисяч євро для порятунку того, хто її захищав, того, хто врятував у тім запеклім бою не одне солдатське життя. Батько Олександра, Петро Станіславович, полковник у запасі, колишній спецназівець, не один місяць оббивав пороги провладних столичних кабінетів. Невтомно й уперто бігав, як сам каже, «бермудським трикутником»: Верховна Рада - Міністерство охорони здоров’я - Кабмін. Побував на прийомі у багатьох народних обранців. Та, будемо сподіватися, врешті добився результату: в понеділок, 20 червня, військовий літак з українськими медиками, на чолі з головним нейрохірургом держави, вилетів у польську клініку, де зараз перебуває Олександр Петраківський. «Такий порядок: ця медкомісія має визначити стан здоров’я сина і винести необхідний вердикт, мовляв, потребує лікування в спеціалізованій клініці і що транспортабельний…», - констатує Петро Станіславович.
З батьком героя ми зустрілися минулої суботи. Втомлений, але сповнений оптимізму, він лише увечері приїхав зі столиці. З цілою текою синових документів, результатів обстежень, відписками державних мужів. Попервах, зізнається чоловік із трьома вищими освітами, оті відписки вважав важливими документами, зараз, каже, розуміє, що це відчіпні: порожні папірці. Наступного дня йому знову вирушати до Києва: разом з доньками — молодшою восьмикласницею Оленою й старшою Світланою, нині майором Збройних сил України — полетять з виїзною міжвідомчою комісією до Олександра. До слова, вся родина Героя – військові: мама – підполковник, дружина Галина – курсант Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, сестрі Світлані у день нашої зустрічі з батьком присвоїли звання майора (того дня у неї був день народження), її чоловік – офіцер.
Тяжко в навчанні – легко в бою
«Ми з дружиною – обоє військові, — розпочинає розповідь сивочолий полковник, — тож і дітей, так би мовити, з пелюшок до військових вишколу й дисципліни привчали. Світлана на рік від Сашка старша, та ми їх в один клас записали, за однією партою діти сиділи, разом росли… Вони з нами з сьомого класу з парашутами стрибали. У Саші більше трьохсот стрибків. На бойові стрільби брали…». До спорту своїх чад майстер спорту Радянського Союзу з вільної боротьби теж заохотив змалку. У восьмому класі Олександр тридцять разів підтягувався. Гирі, як м’ячики, підіймав. «Мені іноді жартома закидали: «Петре Станіславовичу, ви так суворо з ними, ніби вони вам не рідні». А я теж жартома відповідав: «Тяжко в навчанні – легко в бою». Та хто ж знав тоді, що той бій буде? Може, отими жартами своїми я й накликав на сина той бій. А ще, пригадую, якось у розмові з Героєм Радянського Союзу Ярославом Горошком теж не серйозно кинув: «Не виключено, що мій син Героєм України буде». Навіщо мені був той Герой, нащо були ті мої прогнози? – у безвиході нарікає на себе. – А ще: мій батько, Сашків дід, Станіслав Дем’янович Петраківський майже у тому ж віці, що й Сашко, під час Великої Вітчизняної, узимку 42-го, очолюючи розвідгрупу, вивів з оточення дивізію і був представлений до звання Героя Радянського Союзу. Ну, за дивним збігом обставин, майже ідентична ситуація! Щоправда, звання героя тоді отримали інші, батькові ж дали третій орден Бойового Червоного Прапора.
А оте надміру відчуття дружби у Сашка змалку. Пригадую, — посміхається Петро Станіславович, — купили йому чотирирічному новенький костюмчик. Приходить з вулиці весь мокрий, брудний. «Хлопці сказали, якщо не ляжу в обновці в баюру, не товаришуватимуть зі мною», — сказав у виправдання. А у років п’ять йому майже без наркозу (не вистачало його у райлікарні, а транспортувати до обласного центру було ризиковано), наживу, вирізали гульку під коліном. Він плакав мовчки, сльози, сипалися як горох, проте й не застогнав. «Котигорошко у нас», — сказав я тоді дружині…».
«Краще загинемо ми, ніж розстріляють всю колону»
«На передовій син був із перших днів АТО і до крайнього бою, — продовжує Петро Станіславович. – У нечастих телефонних розмовах завжди запевняв, що все добре. Ніколи ні на що не нарікав…».
«Капітан Олександр Петраківський очолював групу спеціального призначення оперативного командування «Північ» Збройних сил України. 20 липня 2014 року група військових під його керівництвом, забезпечуючи проходження колони техніки Збройних сил та сил добровольчого батальйону «Айдар» до аеропорту Луганська, потрапила у засідку під селищем Щастя. У ході бою Олександр Петраківський отримав важке поранення в голову, однак продовжував керувати діями групи, виносив поранених у безпечне місце, що дозволило забезпечити передислокацію колони», — коротко напишуть згодом у Вікіпедії.
«Про той страшний бій мені розповіли вже побратими Сашка, — пригадує батько. – Аби забезпечити проходження колони з більш ніж двома тисячами бійців разом з бойовою технікою, Сашко зі своєю розвідгрупою пішли вперед: перевірити, чи немає засідок. Хоча наші розвідки вже доповіли, що все чисто. Тож, знаючи це, взяли з собою кілька кулеметів, стрілецьку зброю, боєкомплекти, автомати і відкритою машиною рушили вперед колони. За кілометрів сім син, бувалий розвідник, скомандував спішитися і розділитися на дві групи по сім чоловік: одні вліво, інші вправо, бо, сказав підлеглим, «місце таке, що я б саме тут засідку організував» і… не помилився. Ворог так бездоганно закріпився тут, що, ну, гарантія, на підготовку кілька днів пішло. І зброї підтягли достатньо, й дорога прострілювалася щільно. Спокійнісінько підчікували нашу колону. Вони б тут таке пекло зробили, що Ілловайський котел відпочиває, — стверджує Петро Петраківський. – Та розвідгрупа прийняла весь удар на себе. Підчікуючи допомоги, ті чотирнадцять бійців відстрілювалися до останнього патрона. «Хлопці, краще ляжемо ми тут, ніж розстріляють всю колону», — сказав мій син підлеглим. Двоє загинуло тоді, всі покалічені, проте колона пройшла без втрат, зберігши всю техніку».
У ході бою командир зняв свій кевларовий шолом і віддав побратиму. У нім потім не одну вм’ятину нарахували. «Ви мені пробачте, — згодом, плачучи, звернувся до батька Героя врятований Олександром хмельничанин, — та ваш син, мій командир, наказав мені одягти його шолом». «Ти не винен, сину, — відповів Петро Станіславович, — я знаю свого Сашка».
Йому осколком знесло шматок лобної кістки. Перев’язали. І він… продовжив керувати групою. Скривавлений на собі виносив з-під обстрілу в безпечне місце своїх хлопців.
А пізнього вечора у розмові з батьком, тамуючи біль, під шквальним його допитом просто відповів: «Не переймайся, батя, все добре. Просто голову ледь заділо». «Йому півголови осколком знесло, а він мужньо мене заспокоїв, розумієте? — тамує сльозу батько. – Я запропонував, що переведу його до столичних медичних закладів, адже у Збройних силах з 76-го, зв’язки маю. «Батьку, я своїх не кидаю! Тут усі мої хлопці. Чим я кращий?». Після розмови зі мною, він ще зі своїми побратимами у палаті закурили, хоч не можна, і міркували: хто ж зрадив, хто ж здав ворогу час і місце проходження колони? Наступного дня він цілком адекватно розмовляв зі мною і дружиною. Прийняв душ і пішов на планову операцію (треба було забрати осколки металу й подрібнені кістки)… А коли я приїхав до Харкова, син був уже в комі.
«Війна не вбила, скалічили медики»
«А виявляється, і це підтвердила потім спеціальна комісія з чотирнадцяти лікарів на чолі з заступником міністра охорони здоров’я (хто ж очікував, що батько її доб’ється?), сину ввели конячу дозу наркозу. Думали, качок, здоровий, то щоб надійно, — не приховує гірких реалій чоловік, — та ще й трубку не в органи дихання ввели, а в стравохід… Зупинилося серце. Запустили. І хоч не мали права вже проводити операцію, все ж, щоб гріхи приховати, відразу до неї приступили й написали: «Під час операції була допущена зупинка серця». Тоді, щоб у них не помер, відразу літаком відправили до Львова. Дорогою знову зупинилося серце. Знову запустили…
А у Львові лікували так, що вводили щодень п’ять літрів різних розчинів. 42 препарати – абсолютно непотрібних. Один з них, ми згодом розшифрували, призначають вагітним! Комісія визнала дії медиків безграмотними й такими, що нашкодили здоров’ю, проте ніхто їх від діяльності не відсторонив.
Коли Німеччина погодилася безкоштовно забрати на лікування двадцять «найважчих» атошників, — продовжує далі приголомшений халатністю наших лікарів батько Героя, — мій син теж був у тих списках. Тож доправили його зі Львова до Києва. …А в Сашка температура тримається (що у Львові, що у Києві) під сорок два. Всі жарознижуючі препарати випробували – без толку. Пляшками з крижаною водою обкладали. У безвиході я, колишній комуніст, кинувся до ворожок. А що мені було робити? «Інфекція», — запевнила відома знахарка, черга до котрої величезна. І що ви думаєте? Та ворожка в нашій країні розбирається краще в медицині, ніж деякі лікарі! …Коридором реанімаційного відділення я намотував кілометраж у надії, що хоч на секунду вдасться побачити сина, бо ж не пускали. І раптом: везуть Сашка зі свіжою пов’язкою, кров ще сочиться. «Що це?! Поясніть! – кинувся я до лікаря. «Ви ж полковник, то маєте знати, що на війні часом осколки літають», — відповів мені. Аж на п’яту добу перебування у Києві, після Харкова і Львова, витягли ще шматок металу з голови. То що це за медики?!! І то: воно прорвало само, лікарі побачили пляму на подушці. І температура відразу спала»…
«Він не сьогодні – завтра помре»
«П’ять діб німецька делегація вибирала поранених, — пригадує пережите Петро Станіславович. – Я ходив за ними з палати в палату. Коли зрозумів, що сина уже в списках нема, підняв на ноги всіх. Вийшли на Меркель. Вона дала телеграму: «Взяти на борт Петраківського!». Проте німецькі лікарі вперто стояли на своєму: «Меркель не медик, ми їй відзвітуємо, чому не взяли». А я продовжував їх переслідувати, допоки не почув страшне зухвале: «Ваш син не сьогодні – завтра помре. Куди ми його братимемо?». Та найстрашніше, що цей вбивчий їхній вердикт почула й дружина: я телефон вимкнути не встиг, якраз з нею розмовляв…».
«Якби не Петраківський, я б не вижив, бо він, будучи важкопораненим, виніс мене з-під обстрілу на собі», — не приховував боєць Сашкової групи, родич відомого бізнесмена. І саме той бізнесмен, із вдячності, перерахував на одну з ізраїльських клінік майже 150 тисяч доларів на лікування хлопця. Збирали кошти тоді й волонтери, перераховували небайдужі українці. Чотири місяці лікували Сашка в Ізраїлі.
…Коли польський нейрохірург, професор, теж полковник, побачивши Сашині результати обстеження, запевнив батька, що за два місяці сина підніме, той ладен був нести його у Польщу на руках. Незважаючи на надважкі проблеми й величезні кошти, літака добився, хоча й тут «нагріли» добряче, зізнається, та хай це буде на їхній совісті.
Але не встигли приїхати до Польщі — у професора клініку відібрали. То теж були митарства… Зараз Сашко у прекрасній польській клініці, керує котрою лікарка з українським корінням (вона їх туди й запросила). Умови бездоганні, догляд прекрасний, фізпроцедури на вищому рівні… Щомісяця за лікування доводиться сплачувати майже півсотні тисяч гривень. «Проте вона неврологічного спрямування, — констатує батько, — а Саші ж треба нейро».
«За одного вашого вилікуємо п’ятьох»
«Попервах у Мінохорони здоров’я запевняли: шукають клініку, яка взялася б Сашу вилікувати, а гроші для цього є. Ніхто тих клінік не шукав. До того ж, були впевнені, що й я її не знайду, — аналізує Петро Станіславович. — Тож коли роздрукував й приніс запрошення в американський медзаклад, здивувалися. І одразу виявилося – грошей нема! «Хай візьме американська сторона на себе витрати», — закидали мені деякі можновладці. «З якого дива? — запитував їх. – Він що, Обаму захищав чи Америку?».
Я був на прийомі не в одного народного обранця. І мушу зізнатися, такого іноді наслухатися довелося. Казали: «Ну, так зірки стали, що ж зробиш?», «Тож дали Героя – радійте!», «Ми ж народні депутати, не відволікайте нас від державних справ», «Батьку, а чому ви воду колотите? Сотні дітей маленькими помирають, тисячі в утробі матері гинуть, а ваш он до двадцяти восьми дожив!», «Чому бучу здійняли? Таких, як ваш, знаєте, скільки? Та за вашого одного п’ятьох вилікувати можна?»… «Так, — скрушно зітхає чоловік, — я знаю, скільки їх, отих скалічених війною хлопців. Але фізично не в змозі добитися справедливості кожному з них. Я й так підняв на ноги усіх, кого міг. Я не бачив виходу. Часом, слухаючи їхні оці репліки, ледь стримувався, щоб не пустити у хід кулаки. Я хотів продати синову Золоту Зірку, та в ломбардах за неї дають лише дванадцять тисяч гривень. Я попереджав, що піду на пограбування ювелірного магазину. Смертна кара у нас відмінена, пожиттєвого мені не дадуть, до в’язниці піду, але сина врятую. Ну що ж мені робити, якщо держава заганяє в глухий кут?!! Шкода, казав їм, що у валізу мою бомба не влазить, бо приніс би я її у Верховну Раду. Вірите, — зізнається, — я б вишикував депутатів, хай не 450, 400, бо ж є серед них нормальні люди, і під власним керівництвом повів би в окопи, на передову… І приймали б вони тоді закони такі, як треба. Але, погодьтеся, для своїх дітей вони б знайшли можливість пролікувати у найкращих клініках світу.
…Ось, бачите, — гортає чоловік величезний стос документів, — скільки відписок у нас…
Ми письмово сім разів зверталися до Президента. Дивіться, — Петро Петраківський демонструє чергову відписку, — зі штампом Адміністрації Президента на Кабінет Міністрів: «Пропоную (хіба це слово до чогось спонукає?! – обурюється) негайно вжити всіх заходів…». І тоді я збагнув: а до Президента ці звернення однозначно не потрапляють. Тож поставив собі за мету: будь-що добитися особистої зустрічі з ним. І мені це вдалося. У Львові. У храмі Петра і Павла. Попервах я зустрівся з мером Львова, попросив, якщо раптом мене не підпустять, передати Порошенку особисто в руки моє звернення. До храму приїхав заздалегідь. Охорону вблагав, аби дали можливість зустрічі. «Я не маю виходу, — попередив, — тож хапатиму його за руки, за ноги, але поговорю. Мене без проблем пустили. «Пане Президенте, — звернувся до нього, вже й не пам’ятаю: українською чи російською, — я батько важкопораненого атошника. Американська сторона обіцяє позитивний результат, а українська – робить усе можливе, аби він туди не полетів». В цей момент Садовий сказав: «Ваше звернення, Петре Станіславовичу, я вже передав». «То ви батько Героя України? — збагнув тоді Петро Олексійович, бо я ж навіть цього не сказав. – Батьку, все буде добре. Дякую вам за сина». І, треба віддати належне нашому Президенту, він відразу дав відповідні вказівки. Щоправда, наші міністри знову почали, як у футболі, відпасовувати мою, а не державну чомусь, проблему одне на одного. Ось тоді я вже зірвався! І на прес-конференції щодо мого сина запитав, допоки мені брехатимуть? Адже держава й пальцем не поворухнула, аби врятувати мого сина…
Втім знову втрутився Президент. І я йому вдячний. Коли він побачив відеоролик, де Сашко вимовляє: «Мама», запевнив: «Витягуватимемо хлопця». Міжвідомча виїзна комісія мала вирушати потягом. Та Петро Олексійович наказав: «Ніякого потяга. Літаком. Негайно». А в середу з приводу виділення грошей з резервного фонду на лікування Саші збиратиметься Кабмін. Хоча стільки уже тих «серед» було. Футболили всі мене: прийдіть завтра, післязавтра, прийдіть учора. Та я вірю, що врятують сина, — він ще стане генералом, а головне – справжнім чоловіком. Справжнім, не таким, як більшість наших можновладців. Хоча є серед державних керманичів і люди. Ми, до прикладу, дуже вдячні за людяність міністру оборони і начальнику Генштабу. Адже з розумінням поставилися до ситуації: залишили сина на військовій службі, він – діючий офіцер запасу, який тимчасово перебуває на лікуванні за межами України, у відрядженні по догляду за сином й моя дружина, діючий підполковник ЗСУ».
Він плаче, коли чує про війну
Пам’ятаєте сюжет, що змусив плакати всю Україну: коли шестирічна донечка Настя сіла на коліна Олександра й почала його обіймати, плакати, говорити з ним, він відкрив очі й… теж заплакав? Адже він тривалий час був у комі. «А зараз Саша, — оптимістично розповідає батько, — все розуміє. Реагує на дотик, на слова. Я йому кажу: «Сину, ти мене чуєш? Закрий очі двічі», він закриває. Якщо біля нього розповідати щось смішне – він сміється, при згадці про війну плаче, буває вголос… По-особливому реагує на свою донечку, бо ж душі в ній не чує, і на старшу сестру, бо ж разом виросли. Біля нього постійно моя дружина. Він вимовляє: «Мама». А їжджу туди-сюди. Бо ж мушу все зробити, аби врятувати свою кровинку. Ми вже й самолікуванням зайнялися, застосовуємо народну медицину…Та найстрашніше: щохвилини відмирають нейрони в корі головного мозку, тому на вагу золота нам не лише кожен день, кожна година».
Горе родини Петраківських, однак, не зупинило шахраїв, які зняли з карточки, куди перераховували гроші усі бажаючі допомогти, двадцять тисяч гривень.
Родина Героя України вкотре просить усіх, хто може, допомогти врятувати найдорожчу людину. Не будьмо байдужими! Олександр захищав нас із вами. Він своїм «сьогодні» жертвував заради нашого «завтра».
Допомогти Олександру Петраківському можна, переказавши гроші на рахунок у ПриватБанку: 4731217108245547. Телефон батька: 067-34-82-170 (Петраківський Петро Станіславович).