Пасічництво — таке чисте і шляхетне ремесло, що люди з ницою душею ним не займаються. Саме про благородну людину, відомого подільського пасічника, патріота і громадянина, 155-річчя від дня народження котрого виповнюється в цьому році, написав книжечку наш земляк Василь Корчемний, який нині проживає в Хоросткові Гусятинського району Тернопільської області.
Про це видання під назвою «Оповідь про подільського пасічника Осипчука Миколу Васильовича» я дізнався  на VIII з’їзді Спілки пасічників України. У ній ідеться про патріота свого народу і своєї справи, несправедливо забутого Миколу Осипчука (1861–1931).

Ще з дитинства він полюбив свій край, своє село, його людей і особливо своїх крилатих друзів – бджіл. Його предки — споконвічні селяни — займалися ще й пасічництвом. Але доля розпорядилася так, що Микола Осипчук став офіцером царської армії і дослужився до звання підполковника інтендантської служби. Коли пішов у відставку, то знову продовжив справу предків —  бджільництво, бо мав до нього палке бажання і велику любов. Пасіку він організував не лише на основі передової науки, але й на власних наукових і практичних засадах. Вів велику роз’яснювальну роботу серед пасічників краю, агітуючи за перехід із дуплянок на рамкові, так звані українські вулики, вивчав кормову базу для бджільництва, проводив навчання бджолярів на своїй пасіці, яка нараховувала понад триста бджолородин.
Повернувшись після служби у рідне село Киселі (нині Старокостянтинівський район), Микола Васильович купив землю на південному заході від села, яку обсадив липами, а в низині вербами та іншими медоносними деревами та кущами. Обкопав територію широким і глибоким ровом і поставив ворота та хвіртку, а у середині посадив великий сад, де й розмістив пасіку. Побудував стебник, щоб було де зимою зберігати дуплянки з бджолами, а також хату. Неподалік від джерельця викопав невеличку саджалку, де розводив рибу, аби було з чого варити юшку.
Узимку, коли бджоли спокійно «дрімали» у стебниках, Микола Осипчук щоденно зі своїми помічниками — майстрами довбали нові дуплянки із колод липи або верби, щоб було куди заселити нові рої.
Та його знання і вміння самі не прийшли, їх потрібно було досягнути великою працею і наполегливістю. Під час військової служби у  Кенігсберзі він не марнував даремно час за грою в карти. Непогано володіючи німецькою мовою, яку самостійно вивчив, спілкувався з діячами науки і культури, які жили і працювали в місті, часто відвідував лекції на біологічному факультеті місцевого університету. У знайомих професорів практикувався в лабораторіях і користувався їхніми бібліотеками. За час служби в армії побував у багатьох великих містах Європи і Російської імперії, де відвідував музеї, картинні галереї, бібліотеки, книгарні,  купував цінні книги для особистої бібліотеки, у якій було багато книжок по бджільництву і садівництву. Цю бібліотеку вдалося доправити у рідне село, де вона йому невдовзі пригодилася. Переклади з німецьких книжок, доповнені результатами своїх спостережень та досліджень по бджільництву, власні статті надсилав у російські журнали і газети.
Коли розпочалася Перша світова війна, Миколі Васильовичу надійшов наказ про призов у діючу армію. І хоч давно вже став цивільною людиною і хотів життя прожити в мирі та спокої із своїми крилатими трудівницями–бджілками, змушений був іти на війну. Коли ж у 1917 році в Росії стався державний переворот, Микола Васильович повернувся додому, щоб знову зайнятися мирною працею на пасіці, доглядаючи крилатих трудівниць.
Збудував нову цегляну хату, яку накрив чорною сталевою жерстю, на дворі вимурував великий льох для зберігання фруктів, звів стайню для коней та інші господарські будівлі. З Божою допомогою розвів ще кращу пасіку, перевівши бджіл із дуплянок на рамкові українські вулики. Ця система вуликів й нині використовується на наших пасіках.
До нього приїжджали бджолярі з усієї округи, щоб перейняти досвід пасічникування, подивитися на відому пасіку, а також на славетного пасічника. Він охоче ділився науковим і практичним досвідом. На базі своєї пасіки і саду  організовував безкоштовне навчання для молодих бджолярів і садівників.
Коли 1931 року в Киселях проходила колективізація, то 70–літнього пасічника розкуркулили. Його вулики, бджолосім’ї і весь інвентар забрали до колгоспу разом із усім господарством. А старого пасічника, який був уже  важко хворим, винесли з хати, поклали на бричку,  завезли до його рідні і просто скинули на подвір’ї. Відомий на всю округу пасічник і колишній офіцер не витримав такої зневаги і наруги й з великого горя, як кажуть у народі, почив у Бозі.
У селі Киселі, як історична пам’ятка, й досі стоїть мурована з цегли його хата. Вважаю, справою честі для Асоціації бджолярів Старокостянтинівського району, пасічників області, місцевої влади має стати проведення в цьому році пам’ятних заходів з нагоди 155-річчя від дня народження Миколи Васильовича Осипчука та встановлення меморіальної дошки в пам’ять про цю видатну людину.
P.S. Відкриття меморіальної дошки відбудеться 13 серпня у Киселях Старокостянтинівського району.