Здавалося б, їхні шляхи ніколи не перетнуться, адже Олену Калугіну та Сергія Щигарева розділяли тисячі кілометрів. Однак доля призначила їм місце зустрічі в Нетішині, місті, яке для обох стало рідним.

Відтоді, коли познайомилися, минуло уже дев’ятнадцять весен, а роки збігли, наче одна мить. Випадкова зустріч у кав’ярні продовжилася телефонними розмовами, інколи поспішаючи на побачення, спілкувалися. У кожного була своя терниста життєва дорога, розчарування у шлюбі.
Сергій Щигарев після повернення з армійської служби одружився, згодом народився син Кирило. Однак після розпаду радянського союзу подружжю довелося виїхати з Казахстану, обравши місце проживання у Нетішині. У ті «голодні» 90-ті роки важко було з роботою, з грошима та навіть продуктами. То ж його сімейне життя, зауважив Сергій, не витримало випробувань, з якими довелося зіштовхнутися у той непростий час. А після розлучення дружина з сином виїхали на росію. Сергій зайнявся бізнесом та піклувався про свою маму, з якою тоді проживав.

Та й Олена з батьками із магаданської області переїхала до Славути, а згодом — до Нетішина. Не забракло їй упертості та кмітливості самотужки здобути професію. Уже понад тридцять років працює на ХАЕС. Спочатку влаштовувалася друкаркою, сподіваючись, що недовго затримається, а потім навчалася на оператора, опанувала комп’ютерну верстку. Праця та обов’язки непростої професії стали справою її життя, ніколи старанність та зусилля не вимірювала лише однією зарплатою. А от сімейне життя жінки теж виявилося не таким щасливим, як їй мріялося. Довелося одній виховувати двох дітей — сина Микиту та доньку Тетяну.
— Тоді я не хотіла стосунків, тим паче серйозних, але потроху почали зближуватися, — розповідала Олена Калугіна. — А через кілька місяців Сергій зумів збудувати довірливі стосунки із дітьми. Та якось зненацька йому запропонували роботу в Ірані на Бушерській АЕС. Не відмовляла його від привабливої пропозиції…
Хоча й поїхав, але у серці тримав свою Олену. Їхнє кохання пройшло випробування часом. Коли через рік Сергій повернувся з-за кордону, то обоє були упевнені — вже ніколи не розлучатимуться.
— У 2007 році чоловік працевлаштувався на ХАЕС економістом в управлінні виробничо-технічної комплектації, — продовжувала моя співрозмовниця. — А я раділа, що до дітей ставився, як до своїх, навіть дехто і не знає, що вони йому не рідні. І коли син навчався у Рівненському інституті, а донька — Варшавській академії, став для них справжньою підтримкою та опорою.
Як і всіх українців, налагоджене мирне життя подружжя зруйнувала повномасштабна війна. Не зміг спокійно спостерігати Сергій Щигарев, як ворог нещадно руйнує житлові будинки, цинічно знищує цілі міста, аби залякати мирних жителів. І пішов воювати, щоб захистити свій дім, рідних та країну.
Не порушив свій принцип «жити по совісті» й у нелегкий час для України. Незважаючи на те, що у 52 річного Сергія Щигарева була хороша робота, бронь, добровільно пішов до військкомату і наполегливо попросився на фронт. А, пройшовши підготовку у навчальному центрі, служить у військах протиповітряної оборони.
Якраз у переддень новоріччя Сергій Миколайович приїхав у відпустку. Як і в мирний час, зібралася уся родина, а оселя наповнилася радістю та спокоєм. «Наше сонечко, наша маленька Софійка нікуди не хотіла дідуся відпускати, — розповідала Олена Калугіна. — Та дні швидко минули, і знову чоловік збирався у дорогу».
Хоча відстань для подружжя — не перешкода. Взаємна підтримка, справжнє кохання, що окрилює, допомагає обом долати зневіру та довгу розлуку. І мрія у мужнього захисника та його дружини спільна — аби якнайшвидше настав благословенний день Перемоги, який порадує українців мирним небом.