Щосереди Галина Семенівна поспішає на базар рідного містечка, аби продати молочну продукцію. Пенсіонерка довго не затримується за прилавком, бо сир та сметану —   недорогі, свіженькі й смачні — швидко розкуповують.

Свою корівчину Галина Степанівна так і не наважилася продати, хоча ще навесні сама залишилася у домі. Донька поїхала воювати, а сина віддала на виховання його батькові. І донині жінку пече образа  через недовіру єдиної кровинки Олесі. Але ж вона онука Василька, як мовиться, витрясла з пелюшок, а потім у дитсадок водила. Хоча  такої необхідності й не було, бо Галина Семенівна могла й сама приглянути за хлопчиком та не гірше, аніж виховательки підготовити його до школи. Бо за плечима багаторічний педагогічний стаж. Та ні, донька уперто наполягала: нехай звикає до колективу. А зятю було  байдуже. Він поводився наче квартирант – нічого не допомагав, пізно повертався з роботи. Галині Семенівні навіть здалося, що Сергій одружився з донькою за примусом. Хоча у день весілля обоє були такі щасливі. Але вже через рік спільного життя злагоди між молодятами не було, бо після народження сина Сергія наче хтось підмінив. Не беріг  дружину чоловік, хоча вона старалася з усіх сил, аби догодити йому.
 І не здогадалася б Галина Семенівна про причину сварок своїх дітей, якби не її добра знайома. Вона виклала усе, що не лише чула, а й бачила своїми очима — зять Галини Семенівни зачащає до її сусідки Тамари.
Та все ж жінка втаїла від доньки правду, про яку дізналася на базарі, бо вирішила не втручатися у їхні стосунки. А Олеся намагалася з усіх сил втримати чоловіка, коли він сказав їй про розлучення.
— І не порадившись зі мною, донька узяла кредит та купила іномарку й подарувала Сергієві, — розповідала Галина Семенівна. — Тоді я розгнівалася й сказала, що у нього є інша жінка, з якою він збирається одружитися. Олеся, почувши таке, навіть не  здивувалася, начебто давно знала, що її чоловік скаче в гречку. «Це ж я погана дружина, якщо Сергій не хоче повернутися додому», —  виправдовувала його донька.
Хоча зять зрадів іномарці, катався на ній кілька місяців, проте ані дитина, ані машина не зберегли їхню сім’ю. Залишивши автомобіль на подвір’ї, більше ні разу не переступив поріг  дому. Хоча й Олеся  працювала на двох роботах, але так і не змогла погасити кредит. Я вирішила продати батьківську спадщину, але вона відмовилася від моєї допомоги. «Сама цю кашу заварила, сама і їстиму», — лише сказала. Донька ніколи з мамою не радилася. Навіть коли від’їжджала на війну, не попрощалася, а лише залишила записку. А у ній написала про своє рішення — Василька виховуватиме батько, поки вона нестиме службу.
 Не змогла збагнути Галина Семенівна вчинок доньки, несправедливий і безжальний. Та й Василько не хотів покидати бабусин дім, допитувався, коли повернеться мама. А жінка нічого не могла пообіцяти онукові, бо ж донька поїхала у самісіньке пекло. Невдовзі за Васильком приїхав батько і зовсім порожньо стало в домі. «Я з тих нервів навіть злягла, — продовжувала моя співрозмовниця. — Сусідка навідувалася, доїла корову, а потім каже, що вже покупця знайшла, бо їй шкода скотини, пропаде, а за нею догляд потрібен».
 Галина Семенівна з сусідкою погодилася, але вранці у неї вже інші думки роїлися в голові, бо наснився їй дивний сон: донька з Васильком просять молока, а де ж його узяти, якщо нема корови. Встала з ліжка і пошкандибала у хлів, до корови, яка рятувала її від туги.
Нині вона онука часто бачить. Зять, уже колишній, привозить Василька на вихідні дні. Напевне, у його дружини нема терпіння до пасинка, то ж Сергій змушений хлопчину все частіше спроваджувати до бабусі. А вона не натішиться онуком і готує його улюблену страву — вареники з сиром. Радіє, що вчасно схаменулася й корівку не продала.
А першокласник Василько уже знає, що його мама з автоматом у руках захищає рідну землю від російського агресора. І вона пообіцяла синові, що скоро приїде у відпустку, а ще сумує за ним.
Галина Семенівна ні про що доньку не розпитує, бо знає, вона ніколи не була відвертою. Та все ж якось Олеся обмовилася, що її негаразди уже стали для неї такими дріб’язковими.
— Може, нарешті, донька зрозуміла, що Сергій не вартий навіть однієї її  сльозинки, — мовила на прощання жінка.