Надрукувати
Категорія: Любисток
Перегляди: 962

Для двох сиріт Галина Петращук стала найріднішою та найдобрішою людиною у світі. Уже майже дев’ять років пенсіонерка опікується дітьми. І життя у них було б безхмарним та безжурним, якби їх не доймали невиліковні хвороби. Чотирнадцятирічний Іван страждає через напади епілепсії, а в сімнадцятирічної Ксенії – вроджена вада ока. Якраз це каліцтво, вважає школярка і стало причиною всіх її бід та нещасть. З неї не раз глузували ровесники, відчула біль і приниження через підліткову жорстокість.

Коли вперше побачила Галина Іванівна Ксеню, то не думала й не гадала, що дівчинка, їй чужа, стане для неї рідною.
– Мій брат узяв жінку з дитиною, яку всиновив, – розповідала пенсіонерка. – У них знайшовся ще Іванко. Я раділа за брата, бо нарешті в нього з’явилася сім’я. Проте для Альони, його дружини, діти стали тягарем, вона пішла з дому і не повернулася, залишивши свого трирічного синочка. Нелегко братові доводилося з двома дітьми, хоча я намагалася його підтримати, розрадити, але він все ж мовчки пішов із життя – повісився. Тоді Ксеня збиралася у перший клас, а Івану ще чотирьох років не виповнилося. Мені так не хотілося, щоб діти росли в інтернатах, бо вони тихі й спокійні, беззахисні там пропадуть…
Хоча Галина Іванівна й не самотня (у неї є донька, син та онуки), проте погодилася узятися за непосильну ношу – виховання сиріт.
Зростала Ксеня під рідним дахом, навчалася у звичайній середній школі, та все ж біда її не обминула. Спочатку постраждала від розлюченої ровесниці, яка, схопивши її за волосся, підпалила запальничкою, залишивши опіки на шиї. Обурена Галина Іванівна намагалася кривдницю хоча б присоромити, але не знайшла підтримки в учителів, та й на лікування ніхто грошей не відшкодував.
На жаль, на цьому страждання Ксенії не закінчилися – коли вона проходила повз занедбане приміщення колишньої школи, то її схопили двоє ровесників і позбиткувалися над нею. Звісно ж, опікун Галина Іванівна, побачивши закривавлену Ксеню, вирішила не мовчати, а звернутися до дільничного міліціонера.
Чотирнадцятирічну школярку охопив відчай, вона не ходила до школи, та й світ їй став немилим. А її кривдники залишилися непокараними – правоохоронці у погонах та у суддівській мантії злочин неповнолітніх через каяття визнали всього-на-всього хуліганськими діями. Більше того, у своєму рішенні районний суд зазначив, щоб речові докази – гумову трубку та дерев’яну палицю, якими ґвалтівники поглумилися над дівчиною, знищити.
“Напевне, у таких вершителів правосуддя нема нічого святого,” – каже пенсіонерка. Та як з нею не погодитися?
Проте на шляху багатостраждальної школярки зустрілися й добрі люди. Серед них і ті, хто зумів її вмовити поїхати до Києва, узяти участь у телепередачі “Говорить Україна” з Олексієм Сухановим. І дівчині не забракло сміливості розповісти про те, як їй нелегко живеться з вадою на обличчі. Можливо, якраз каліцтво прирекло її на страждання. Ця гірка правда і коле очі окремим районним чиновникам, бо донині пенсіонерка продовжує боротися у судах за справедливість, домагаючись, аби кривдники Ксенії отримали по заслугах. Проте ця судова тяганиа виснажує 65-річну пенсіонерку, підточує її здоров’я.
Тоді, здавалося, нарешті мрія Ксенії здійсниться, бо після телепередачі заможні, але співчутливі люди оплатили всі витрати на лікування в Одеському інституті офтальмології. Хоча око й прооперували, проте лікарям не вдалося повернути зір, бо надто пізно звернулися за допомогою.
 – Рідна мати дітям лише нашкодила, – продовжувала Галина Іванівна. – Бо ж Ксеню ще у дворічному віці треба було лікувати. Та й Іван через неї постраждав, якось повернулася додому п’яною, узяла малюка на руки, не втримала його, а він ударився об стіл. Напевне через те й з’явилася пухлина в голові. Як обстежили його лікарі, то тільки розвели руками.
Бідкається пенсіонерка, бо не може збагнути, за що така кара дітям. Адже у Ксенії знову хвороба прогресує і треба око оперувати. Та й Галині Іванівні уже телефонував лікар з онковідділення Одеського інституту, аби негайно приїжджала з Ксенією, але грошей на лікування немає. А витрати на ще одну операцію зі встановлення протеза сягають двадцяти тисяч гривень.
– На сиріт отримую соціальні допомоги. Цих грошей, понад п’ять тисяч гривень щомісячно, стало б їй на проживання, але діти потребують повсякчасного лікування, – каже Галина Петращук. – Самі бачите, на столі у мене, як в аптеці – багато ліків. А таблетки, краплі нині недешеві.
…Мені нелегко було розмовляти із сімнадцятирічною школяркою, яка так любить цей прекрасний світ з його буйноцвіттям, дарами природи, такої розкішної в її селищі, бо ж дівочу душу спустошили безсоромні й ганебні неповнолітні збоченці. Проте розповіла гірку історію сирітки, з надією, що Ксенія, поглянувши у дзеркало, усміхатиметься. А це без ще однієї операції неможливо.
Хто матиме бажання і можливість допомогти коштами школярці на лікування, телефонуйте в редакцію газети 63-04-21.