Друк
Категорія: Любисток
Перегляди: 634

Кашевські були дружною сім’єю — батьки та п’ятеро дітей. Похвалитися статками не могли, проте хліб на столі мали, вирощували городину й тримали корову та порося. Словом, потихеньку вели господарку.

...Вранішній прихід сусідки в переддень Старого нового року — нічого доброго не віщував. Мати знала це, тож як тільки почула її голос на обійсті, неабияк розсердилася. Однак батько, накинувши старий бушлат, попрямував до тітки Ониськи лагодити розгромлену кабаном клітку.
— Недобре це, Йосипе, ой, як недобре, — наголошувала дружина, — в таке врочисте свято жінці не годиться першій з’являтися на чийомусь подвір’ї. Та чоловік не зміг відмовити безпорадній вдові й узявся до роботи...
То була остання зима, коли всі разом зібралися біля різдвяного столу: пахла кутя, батько розповідав про діда, як той служив у пана, а всі захоплено слухали і сміялися. За вікном тріскотів мороз, крізь замерзлі невеличкі шибки не було видно нічого, лишень віхола висвистувала так, наче й сама чула батькові оповідки.
Та весна назавжди змінила їхнє життя. Йшов березень 1944 року. Батька забрали на фронт. Ніхто з дітей тоді не здогадувався, що його вони вже ніколи більше не побачать. Тільки мати — маленька й безпорадна, вмиваючись гіркими слізьми, не могла собі пробачити, що того січневого дня відпустила свого Йосипа до тієї сусідки.
Збігали місяці чекання, а вісточки від тата не було. Залишившись з п’ятьма дітьми, Ярина не могла звести кінці з кінцями. До знемоги працювала на колгоспному полі, щоб дітей прогодувати. Діти намагалися не докоряти матері, терпіли, як могли. Мати приносила трохи колгоспної баланди, проте її на всіх не вистачало. Тож старші діти й самі пішли працювати. У хліві було порожньо, бо німці позабирали геть усе. Голодні та змучені — трималися лише на єдиній надії, що батько повернеться, і все зміниться.
Як тільки Ярина чула, що десь проходять війська, то разом із іншими жінками з їхнього села, взявши трохи харчів, йшли пішки десятки кілометрів, сподіваючись побачити хоч на кілька хвилин своїх чоловіків. І так Ярина ходила кілька разів, але марно. Благала в Бога, щоб хоч який, але був живий. Йосипового брата Григорія теж забрали на війну, тож і в його сім’ї залишилося четверо дітей. Однак незабаром на нього прийшла «похоронка», в якій було вказано, що він мав військове звання та нагороджений орденом. Отож сільська рада на вдову і четверо дітей виплачувала невеличку допомогу, а на свята ще й пайки для дітей роздавала. Так сім’я і трималася. А Ярина з дітьми ледь виживала. Іноді обідом служив для малечі жмутик зеленого часнику на городі. Та в жовтні 44-го і вони, змучені чеканням, отримали вістку з фронту, що Йосип пропав безвісти, був рядовим кулеметником і ніби й ніяких заслуг не мав.
Після закінчення війни, коли чоловіки поверталися додому, в рідне село, майже всі покалічені, жінки падали на землю і цілували її, дякуючи, що вона привела їх назад, у рідні домівки. «Бодай який, — казала сусідка Віра, — хоч кривий, чи без ноги, але живий». Ярина ж, стискаючи в руці Йосипового носовичка, не хотіла вірити, що його вже немає. Але роки все менше залишали надії. «Хоч би знати, де він похований, — сказав син Іван, — бо серце крається від того, що навіть не знаєш, де знайшов вічний спочинок тато».
...Збігали дні, роки, десятиліття. Вже давно нема Ярини. Вже давно нема й чотирьох її дітей. А Іван, вже майже вісімдесятилітній дідусь, завжди подумки розмовляв із татом, згадував його постать, яка закарбувалася в пам’яті. Йому, наймолодшому серед братів і сестер, найбільше не вистачало батьківської любові. Мабуть, саме тому й не зміг змиритися, що вони так і не знайшли тата.
Проте Бог почув його молитви: онучка випадково віднайшла інформацію про прадіда, котрий не пропав безвісти, а похований у Чехії. І що саме її прадід Йосип мав військові заслуги, а не його рідний брат. То й вся допомога мала надаватися Ярині та її п’ятьом дітям. А було навпаки...
Вже й дідуся Івана не стало... Та він до останнього подиху думав про зустріч із братами,сестрами, мамою. «Тепер я знаю правду, тож там, на небі, все їм про тата розповім»...