Друк
Категорія: Любисток
Перегляди: 267

Здавалося б, усьому настає свій час.  Однак навіть у поважний вік Михайло Співак так і не наважився піти на заслужений відпочинок. Старійшина цукрової галузі, сповнений дивовижної енергії та снаги, займаючи керівну посаду, працює ще й на перспективу. А йому вже виповнилося сімдесят.

Зустрітися  з Михайлом Петровичем домовилася в обідню пору. Та хоч він затримувався на заводі, нудьгувати не довелося. Із його дружиною Ларисою Миколаївною, щирою і привітною хазяйкою дому, спілкувалися наче добрі знайомі. І не дивно – бо жінка читачка нашої газети.
Лариса Миколаївна вдячна долі, що Бог послав їй такого чоловіка, з яким майже півстоліття прожила у любові й злагоді. Проте, зізнається, не завжди в неї було солодке життя. Ще коли обоє навчалися у технікумі, то приглянулися одне одному. І, побравшись, вирішили поїхати у Теофіполь,  де розпочалося будівництво цукрового заводу. Молодому  подружжю довелося жити у бараці.
– Спочатку таке помешкання мене жахало, та невдовзі призвичаїлася, – пригадувала Лариса Миколаївна. – Ми тіснилися в одній кімнатці з двома дітьми, в ній і їсти готували, і новонародженого сина купали. Ще й до того обоє  заочно навчалися у Київському інституті харчової промисловості. Контрольні і креслення робили вечорами й ночами, як діти спали. Коли ми, нарешті, отримали  квартиру, то Сашко, синочок, бігав з кімнати у  кімнату і запитував: “А це чиє”? Як побудували цукровий завод, то чоловік їздив по всій Україні, звозив обладнання. Працював техніком-електриком, невдовзі став  начальником цеху, потім  головним механіком  та інженером. Одне  слово, всі щаблі професійного росту пройшов на заводі, а  від наставників залюбки переймав усі тонкощі цукроваріння...
Коли в 1997 році було обрано Михайла  Співака головою правління товариства, то додалося  тривоги його дружині. Адже тоді  розпочалося масове знищення цукрових заводів. І, здавалося, уже нема надії.
– На початку 2000 року припинили роботу понад 120 заводів України із 192, а в нас, на Хмельниччині, залишилися лише п’ять із сімнадцяти підприємств,   – приєднався до розмови Михайло Петрович, для якого той непростий час не забувся, не відболів. – Усе це наслідок  зменшення посівних площ та  зниження врожайності через відсутність  сучасних агротехнологій з вирощування цукрових буряків. Ці негативні наслідки не обминули і наш завод.
 Проте директор не з тих керівників, який впадає у відчай  і опускає руки, бо знав, якщо виробництву кінець, то не стане радості у селищі, про яке він дбав. Адже  не міг допустити, щоб  мешканці багатоповерхівок  залишилися без тепла й електропостачання. А ще й об’єкти  соціального призначення – школи, дитсадок, будинок культури, лікарня залишалася на балансі заводу. І цей  тягар  ліг на плечі керівника, який  зумів втриматися на плаву і забезпечити життєдіяльність  селища.
    Михайло Петрович жив інтересами колективу робітників, тож щиро був вдячний за їхню сумлінну працю. Аби  не допустити масового скорочення працівників, знайшов  шлях з глухого кута – разом з основним виробництвом, функціонувало підсобне господарство, яке налічувало понад 500 голів свиней, 150 голів великої рогатої худоби, була пасіка, теплиця, швейний та кондитерський цехи.
Невдовзі узявся за реконструкцію підприємства, яка посприяла збільшенню виробництва цукру та покращення  його якості. Завод виробляв третину солодкої  продукції всієї Хмельниччини.
 Вважає, що людина повинна бути не лише сильною духом, а й тілом. Тому й збудував спортивно-оздоровчий комплекс із двома плавальними басейнами, тренажерною залою, стадіоном, гуртожитком. Понад дві сотні сільських дітей на його базі у створеній дитячо-юнацькій школі “Колос” мають змогу тренуватися. Це втішає Михайла Петровича, бо він не байдужий до спорту, грав у футбол, а зі своїм товаришем, тренером Володею Романцем, донині підтримує дружні стосунки.
У 2009 році Михайло Співак очолив ТОВ “Старокостянтинівцукор”, який до цього мертво простояв цілий сезон. Пригадала Лариса Миколаївна, як нелегко  їй було покидати селище, де  минули сорок  щасливих років життя, завод у Теофіполі, на якому працювала, друзів, які підтримували її сім’ю. Та що вдієш? Навіть і не намагалася зупинити чоловіка, який поспішав  на поміч  занедбаному заводу.
І лише достатньо було Михайлу Петровичу півроку, щоб  провести ремонтні роботи, а  в сезон цукроваріння подивувати результатами: було перероблено 93 тисячі тонн сировини і отримано понад 13 тонн цукру. А на підприємстві здійснив кардинальні й масштабні зміни, узявшись за реконструкцію й розбудову та встановлення сучасного обладнання. Такі новації дали змогу збільшити об’єми переробки сировини майже вдвічі й виробляти 90 відсотків цукру І категорії.
Талановитого  керівника, відданого своїй справі, відзначали державними нагородами, йому  присвоєно звання “Заслужений працівник промисловості України”. Але  найбільша винагорода для нього – це шана й повага колег, друзів та  колективу, з яким досягав виробничих висот. Та й нині своїх підлеглих надихає привабливою перспективою, розв’язує з ними  складні технологічні проблеми, прогнозує розвиток економічної ситуації.
Михайло Співак, як і раніше дотримується своїх переконань – не скупитися на добрі справи. Керівник  зі своїми однодумцями допомагає райлікарні, центру розвитку дітей з особливими потребами. Для воїнів АТО придбали телевізори,  систематично надається допомога  продуктами харчування та пально-мастильними  матеріалами.
    Для Михайла Петровича  його батько – приклад у всьому. Із нього розпочалася династія цукровиків. Повернувшись із неволі, з Німеччини,  де був на примусових роботах, у 1946 році Петро Потапович пішов працювати на Старокостянтинівський цукровий завод. І пішки долав десятикілометровий  неблизький шлях, поспішаючи на зміну.  А Михайло підлітком бігав до батька, стрибав із друзями з вишки у яму з жомом. Той запах, такий рідний  йому з дитинства, навіює щемливі спогади.
    Він, як і його батько, Петро Потапович, дорожить сім’єю, без якої нема щастя на землі. Та й діти подружжя Співаків не засмучують. У їхніх сім’ях  повне взаєморозуміння. А ще донька Оксана та син Олександр пішли батьковою стежкою. Додав радості  й онук Тарас, який працює  пліч-о-пліч зі своїм дідусем, яким пишається.
Упевнена, він не єдиний  із великої родини поповнить  династію цукровиків, бо Михайло Петрович уміє переконувати не лише словом, а й своїм  прикладом відданості, аж до самопожертви, справі, якій присвятив своє життя.