Надрукувати
Категорія: Любисток
Перегляди: 686

Відразу чотирьох дітей привело подружжя Тетяна та Юрій Дударчуки у свій дім. Уже майже рік у сиріток є мама й тато. Тож свій день народження шестирічна Софійка уперше святкувала у сімейному колі. Дивували дівчинку не лише подарунки, а й торт, який їй спекла матуся. Цю радість відчула спочатку Софійка, а невдовзі і її молодша сестричка Галинка.

Не думала й не гадала Тетяна, що стане багатодітною матір’ю, бо мріяла лише про одного синочка. Проте час збігав, а лелека оминав їхню оселю. Якось від своєї знайомої почула гірку історію сиріт — брата й трьох сестричок, які перебували у Полонському притулку. Діточки стали тягарем для непутящої матері і чекало їх безрадісне дитинство в інтернатах. «Та чи знай-
деться для них мама, яка полюбить відразу чотирьох?» — бідкалася знайома. Тетяна теж вагалася — чи справилася б з обов’язками багатодітної мами для них, таких різних, чи зуміє стати найріднішою, найкращою?
Поділилася з чоловіком своїми мріями й тривогами. Він навіть зрадів, що дружина перейнялася долею сиріток. У нього не виникло жодних сумнівів, бо був упевнений — удвох з дітьми справляться. «Оті четверо дітлахів принесуть нам щастя й радість у хату. Ось побачиш», — сказав Тетяні.
Та й сам Юрій пізнав сирітської долі — ним, дванадцятирічним, опікувався старший брат. Після служби в армії у нього не було намірів повернутися у Печеськи, де зростав, бо там його уже ніхто не чекав. Проте після розпаду Радянського Союзу засумнівався, чи хоче залишитися в Росії, а відтак повернувся у рідний край. Коли давній товариш познайомив його з Тетяною, то зрозумів з першого погляду, що вона та єдина, яку довго шукав. Уже другого дня на її подвір’ї рубав дрова, бо у домі хазяйнувала вдова з донькою. Раділи обоє, що у них  з’явився помічник. Не помилилися, бо Юрій став добрим господарем.
А своїм благополуччям подружжя завдячує землі, яку обробляє, великому господарству, що вимагає чимало сил. Та, нарешті, з’явилася надія, що Тетяна і Юрій уже не нудьгуватимуть за дитячим щебетанням, якого так бракувало в їхньому домі.
     Коли приїхали у притулок, аби познайомитися із сирітками, то старші відразу ж кинулися їм в обійми. Тож пообіцяли дітлахам, що через тиждень їх відвезуть у село, де і буде їхній дім. Як знову навідалися, то біля воріт їх ще зранку виглядав-  чекав Анатолій.
Проте не відразу подружжя достукалося до дитячих сердець. На перший погляд спокійні Софійка та Галинка вередували, усього боялися, ховалися під стіл, наче не чули Тетяниних вмовлянь та благань. А синочок Толя, який хоча й закінчив перший клас, не умів ані читати, ані писати й цим не переймався. Та й Марина не відзначалася старанністю, не хотіла вивчати табличку множення. І не дивно, у дітей була мама, яка через чарку збайдужіла, тому  малеча росла,  наче бур’ян  при дорозі.
— До нас ставилися з недовірою. Таке враження складалося, що змагалися: хто кого переможе? — розповідала Тетяна. — Уже зневірилася, думала, що не витримаю, бо моє виховання зводилося нанівець, проте чоловік завжди мене заспокоював: діти з часом зрозуміють, що ми їм добра бажаємо. Якось я повернулася з базару, принесла торби з крупами, солодощами й фруктами. «А це для кого?» — запитав Толя. Він, бідолашний, думав, що названа мама зап’є й їх усіх прожене…
Зігріті турботою й любов’ю діти горнулися до батьків.
— Ліплю вареники, усі збираються біля мене, допомагають. Кожен хоче мити посуд, то чергу встановили. Діти свої дні народження чекають із нетерпінням, бо такого святкування в їхньому житті ще не було. Зуміли і Марина з Толею пересилити лінощі та уже дивують мене й чоловіка успіхами в навчанні. Напевне, найголовніше те, що діти зрозуміли — вони нам не чужі, а рідні, — продовжувала Тетяна.    
У мальовничій місцині вмостилася хата багатодітної родини — поряд ліс видніється та річечка милує око. Проте, як тільки-но розвесниться й глибокі сніги розтануть, чи після рясних дощів, то польовою дорогою ані пройти, ані проїхати. Та й я не здолала б той, здавалося б, недалекий шлях, бо загрузла у багнюці, якби не змінне взуття. Герой моєї публікації Юрій Дударчук порадив перевзутися у «дутики», які із собою приніс. Він мене і зустрічав, і проводжав до шосейної дороги. А я дивувалася, як діти не лише подружжя, а й сусідські, які теж живуть на цьому кутку села, долають грузький шлях щодня, добираючись до автобуса. Адже і школа, і дитсадок розташовуються у Западинцях. Уже й керівників району Юрій просив підмоги, бо самому не під силу та не по кишені засипати цю багнюку, але допомоги не діждався. Проте, каже, що від свого не відступиться. Хотілося б, щоб у нього з’явилися помічники і бездоріжжя не дошкуляло б ані дітям, ані їхнім батькам.