Дев’яносторічна Олена Форкун намагається не пропустити жодної служби Божої. Молиться щиро, вслухається у мелодії співів, які щоразу і бентежать, і просвітлюють душу. Поряд її чоловік — Василь Степанович. Він завжди супроводжує дружину до храму. А ще разом їдуть на базар, щоб продати городину, чи за покупками у крамницю. Василь Степанович сідає за кермо старенького «Москвича» і вирушає в дорогу. Щоправда, нині мандрівки подружжя обмежуються лише сільськими вулицями. «Як був молодшим, то намотував чимало кілометрів, — зауважує 92-річний пенсіонер. — Із дружиною часто до дітей навідувалися, та не ті вже літа для далекої дороги».
Пора молодості — незабутня, хоча воєнне лихоліття обом додало тривоги й випробувань. Адже Олена — харків’янка, змушена була покинути рідне місто, яке фашисти часто бомбили. Восени 43-го вона з матір’ю та сестрою приїхала на Поділля, а їх, біженців, прихистила милосердна жінка. Коли ж визволили Хмельниччину від окупантів, то сподівалася Олена, що піде у школу, проте довелося збиратися у дорогу — примусово забрали на відбудову Києва не лише її, а й сестру. Та вона не скорилася долі й зважилася на втечу. Олена була не єдиною, хто прагнув звільнитися від рабської праці, що виснажувала аж до знемоги. Із Києва пішки вирушили, бо грошей на потяг не заробили. Дорога додому була тривожною та довгою. А ще сміливцям загрожувала в’язниця.
— Моїй старшій сестрі довелося півроку провести за ґратами, а мене не переслідували, бо я відразу пішла у сьомий клас, — розповідала Олена Григорівна. — Після десятирічки закінчила культосвітній технікум, але за спеціальністю не працювала, бо якось несподівано мене запросили на роботу в санепідемстанцію, у відділ статистики.
А Василь Форкун встиг ще понюхати пороху, відчути тягар фронтового життя, бо в 44-му вісімнадцятилітнім пішов на війну.
Коли повернувся у рідне селище з армійської служби, то сподівався, що відразу ж влаштується на роботу, а на першу зарплату матері, яка сама його виховувала, купить подарунок. Та й у нього, парубка, не було жодної сорочки, а лише спортивний костюм та військова форма. Проте Василеві ще довелося закінчувати курси, аби отримати водійські права, бо ті, які отримав на армійській службі, керівництву не сподобалися. А влаштувавшись на роботу у «Сільгосптехніку», і не здогадувався, що працюватиме аж до свого 70-річного ювілею.
Свою суджену Олену Василь Степанович випадково зустрів у санепідемстанції і відразу ж запросив на побачення. Ані пишного, ані скромного весілля у них не було — 15 червня 1954 року зареєстрували свої стосунки. Цим не переймалася наречена, була упевнена — зі своїм супутником життя не буде нудьгувати. І справді, бідували, винаймали житло, зате намагалися не пропустити жодного кінофільму. Навіть коли не було грошей, то касир видавала їм квитки у борг до зарплати. Як приїжджав у Кам’янець-Подільський на гастролі Хмельницький драмтеатр, то Василь з Оленою намагалися туди потрапити на виставу.
— Якось у буденній сукні я не хотіла їхати в театр, проте хазяйка, в якої квартирували, знайшла для мене плісировану спідницю та вишукану блузку. Таке вбрання я не могла купити на свою зарплату. Зате в той день почувалася як панянка, — згадувала Олена Григорівна.
Мріяли про своє житло й вирішили будуватися.
— Коли мене чоловік привів у поле, де ще виднілися воронки від снарядів, й сказав, що тут буде наш дім, то ця місцина біля лісу мені спочатку не сподобалася, — продовжувала довгожителька. — Проте ми виявилися легкими на руку. Невдовзі у нас з’явилися сусіди й завзято взялися будуватися. Довго ми зводили дім. Коли із зарплати купили усе потрібне для фундаменту, то так тішилися. Ніколи не плакали, не нарікали на життя. Та й від походу у кінотеатр ніколи не відмовлялися. Якось ми глину місили, а потім швиденько помили ноги і гайда у кіно.
Петро Батюкевич, голова ветеранської організації, як був ще підлітком, не раз бачив, як Василь з Оленою зустрічалися у центрі селища, і, тримаючись за руки, прогулювалися.
— Таке кохання буває лише у кінофільмах. Вони так гарно дружили, завжди були у всіх на виду, — захоплено розповідав Петро Батюкевич. — Навіть час їхніх почуттів не остудив, — подружжя залишилося взірцем для молодих пар. А ще обоє доброзичливі й привітні, шанували свою родину, бо як добудували дім, то забрали до себе матір, бабцю й сестру, хоча у них троє синів один за одним з’явилися.
Взаємоповага і злагода панує між ними уже майже 64 роки. І за цей час ніхто з них, запевняють, не те що лайливих, а навіть образливих слів не зронив.
Нині ще намагаються своїми руками дати раду всьому — і на городі, й у хаті, хоча помічників не бракує, бо родина велика — уже є шестеро онуків та стільки ж правнуків, які часто гостюють у дідуся й бабусі.
Тож старість для них не така й сумна пора. Бо довге життя у парі та ще й у любові дітей, якраз і є омріяним щастям для кожного.